Антропоцентризм (грец. anthropos — людина і лат. centrum, від грец. kentron, — осердя) — світоглядний принцип, згідно з яким людина є центром і вищою метою світобудови. В античній філософії принцип антропоцентризму сформулював Сократ. Антропоцентризм простежується у філософії Відродження (Мірандолла, Монтень, Петрарка), у класичній німецькій філософії. У ХХ ст. елементи антропоцентризму як вихідної теоретичної установки були властиві передусім екзистенціалізму. М. Хайдеггер (на початку своєї наукової діяльності), Ж.-П. Сартр і А. Камю вважали головною темою філософського дослідження існування людини, оскільки воно визначає світ.
Ключем до онтології Хайдеггер вважав «феномен людини» (ноосферу). Релігійного забарвлення антропоцентризм набув у філософії Т. де Шардена, який виокремив три поступові якісно відмінні стадії світової еволюції: переджиття (літосфера), життя (біосфера) і «феномен людини» (ноосфера), що не завершує еволюцію, а є ключем до зростаючого самовдосконалення світу. Образ Христа вчений тлумачив як символ виняткової ролі людини у світовій еволюції, людські страждання — як стимул активного сприяння людини вдосконаленню світу. Розвиток людської самосвідомості породжує потяг до «соціалізації», тобто духовної єдності. У будь-якій формі антропоцентризм є найпослідовнішим виразом телеологічного розуміння світу.