Архетип (грец. arche — початок, походження і typos — форма, відбиток) — прообраз, первісний образ, ідея. В античній філософській традиції архетип пов’язувався з поняттям «eidos» (ідея) — осягнутий розумом образ у Платона та неоплатоників. У ранній середньовічній філософії архетип трактувався як споконвічний Божественний образ. Августин Аврелій (Блаженний), говорячи про архетип, згадує «…ідеї, які втримуються в божественному розумі». До проблеми архетипу повернулися у ХIХ—ХХ ст. у зв’язку з вивченням первісної культури, міфів і міфологічної свідомості, феномену несвідомого. На цей час припадає дослідження первісних «колективних уявлень» (Л. Леві-Брюль, Б. Маліновський, А. Мосс), міфологічних мотивів і сюжетів (Дж. Фрейзер), символів й алегорій, укладених у людських снах і баченнях (З. Фройд). Термін «архетип» запровадив К.-Г. Юнг (1875—1961), розкриваючи його як «первісні образи», «архаїчні залишки», що проявляють себе у фантазіях і часто виявляють свою присутність тільки за допомогою символічних образів. Архетип є проявами й породженням «колективного несвідомого» надособистісного загального утворення, що визначає душевне життя кожного. Архетип — активні утворення, що володіють «спонукальною психічною енергією», яка дає змогу свідомості робити символічну інтерпретацію й водночас ускладнює або видозмінює свідомі наміри людей. Проникаючи в індивідуальну свідомість, архетип наповнюються виразними емоційними тонами, здатні приголомшувати, вселяти, захоплювати, «творять світи, релігії й філософії, впливають на цілі народи й історичні епохи…» (К.-Г. Юнг), знаходять вираз у ритуалах, фольклорі, символах, віруваннях, сновидіннях. Юнг виділяє 5 основних архетипів: «матері», «дитини», «тіні», «анімуса/аніми» й «мудрого старого/мудрої баби». «Мати» виражає вічну й безсмертну несвідому стихію; «дитя» символізує початок пробудження індивідуальної свідомості й стихії колективного несвідомого, одночасно антиципацію смерті й нового народження; «тінь» представляє двійника людини, ангела або фантома, символізує несвідому «темну» частину особистості; «аніма» (для чоловіків) й «анімус» (для жінок) втілюють у несвідомій особистості прояв образу протилежної статі; «мудрий старий/мудра баба» виражає вищий духовний синтез, гармонізацію свідомої й несвідомої сфер душі, які досягаються у старості. Спираючись на доробок К.-Г. Юнга, виокремлюють 5 сутнісних проявів архетипу: уроджені, апріорні складові людського досвіду; первісні форми усвідомлення зовнішнього світу; внутрішні образи об’єктивного життєвого процесу; позачасові моделі, які організовують думки й почуття всього людства; колективне надбання історичного минулого, що зберігається в пам’яті людей як складова культурного менталітету.
У сучасному науковому знанні проблемою архетипу найбільше переймається семіотика. Архетип розуміється в семіотичному контексті як універсальне несвідоме знання-символ, що структурує світ на низку бінарних (подвійних) опозиційних елементів. Кожен елемент пов’язаний з часом, простором, стихією або класом істот і розділяє світ людини на гарний — поганий, небезпечний — безпечний, свій — чужий, корисний — шкідливий тощо. Семіологічні дослідження культури слов’янських народів дають змогу виокремити основні архетипи слов’янської ментальності: щастя — нещастя; доля — недоля; життя — смерть; правий — лівий; верх — низ; світлий — темний; сухий — мокрий; свій — чужий; близький — далекий; будинок — ліс; головний — неголовний; чоловічий — жіночий. Виявлення подібних опозиційних структур у міфах, фольклорі, казках, легендах і сучасних культурних зразках дає змогу досліджувати основні опозиції, що є основою не тільки архаїчних, а й сучасних ментальностей людських уявлень. У сучасній масовій свідомості суспільства архетип продовжують функціонувати як нераціональні, неусвідомлені, жорстко задані колективні елементи, які не тільки формують індивідуальну свідомість, а й впливають на загальноприйняті культурні стереотипи, соціальні норми й рольові приписи щодо поведінки людей у суспільстві.