Балада «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій
Деякі дослідники вважають баладу «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…» міфологічною, деякі — соціально-побутовою. В основі її стислого і динамічного сюжету — родинні стосунки свекрухи і невістки. Композиція проста, інтенсивна дія розгортається без будь-якої мотивації поведінки героїв. Про причини вчинків свекрухи, сина, невістки можна тільки здогадуватися.
Початок балади — традиційний малюнок, покликаний підготувати до сприйняття теми твору: «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси». Образ житніх колосків не випадковий, бо за ним асоціативно постає образ головної героїні: «Чия то дівчина розпустила коси?».
У народній поезії стан зернових злаків у полі асоціювався з конкретним віком людини або її долею. Тому вже на початку балада повідомляє про важливі зміни в житті героїні. Здогадатися про їх зміст неважко, знаючи давній український звичай символічного розплітання коси.
Дівоча коса — символ незайманості, честі, дівування, охайності, чистоти українки, чарівної дівочої вроди: «Нема коси — нема краси», «Яка коса — така й краса». Дівчина, котра не змогла вберегти косу, тобто свою цнотливість, ставала стригою, покриткою, зазнавала осуду й ганьби.
Обряд розплітання коси на весіллі відбувався в оселі молодої під уважними поглядами запрошених і сумні пісні. Після цього молода ніколи не носитиме косу як символ дівочості. Символічні дії — розплітання коси, покривання голови молодої очіпком і наміткою — підкреслювали ієрархічність шлюбного союзу: долучення дівчини до верстви молодиць.
Отже, можна припустити, що героїня балади нещодавно стала молодою дружиною. Це — чесна і порядна жінка, вірна у своїх подружніх обов’язках, бо
…гулять не ходила,
молодого хлопця навік полюбила.
Далі сюжет балади розгортається стрімко, без уповільнення, послідовно, що характерно для інших ліро-епічних творів:
Проводжала мати сина у солдати,
Молоду невістку — в поле жито жати.
Жала вона, жала, жала — не дожала
І до сходу сонця тополею стала…
Схоже, молода невістка була не до вподоби свекрусі. Провівши сина до війська, мати стала повновладною господинею в родині, тому й віддає наказ невістці. Балада зберегла відгомін епохи матріархату, коли жінка посідала у сім’ї особливе становище. Правомірність такої думки підтверджує поведінка невістки і сина після повернення з війська, які беззаперечно виконують розпорядження матері. І хоча молода жінка скорилася наказу свекрухи, виконати його не змогла. Непосильність повеління свавільної господині підкреслено у творі трикратним повторенням слова «жала».
Невістка, очевидно, боячись гніву свекрухи, додому не повернулася і залишилася ночувати в полі, на що натякають слова: «до сходу сонця». На цьому реалістичний план зображення завершується, далі події розгортаються у фантастичному ключі. На ранок на тому місці, де ночувала невістка, виросла струнка тополя.
Образ тополі сприймається як персоніфікований. Корені цієї персоніфікації сягають анімістичних уявлень наших предків, за якими всі навколишні предмети, рослини, тварини мають душу. В ті часи побутували вірування про перетворення людей на дерева, трави, квіти тощо. Відгомоном давнього світогляду є звичай водити на Зелені свята Тополю. Дівчата обирають із-поміж себе найстрункішу, піднімають їй руки над головою, на них вішають хустки, стрічки, намисто і водять її селом, полем, лугом, співаючи:
Стояла тополя край чистого поля:
«Стій, тополенько! Не розвивайсь,
Буйному вітроньку не піддавайсь!».
Уявлення про перетворення людей на рослини стало джерелом поетичних символів: явір символізував біди, нещастя, береза — чистоту нареченої. Тополя — найвиразніший жіночий символ. Порівнюючи з гінким деревом вроду і ставність дівчини, у народі кажуть: «Струнка, як тополя» або «Тонка, як тополя». У баладі тополя символізує смуток і печаль. Із часом пов’язана з тополею символіка відійшла від світоглядних засад і стала винятково поетичним засобом.
Розповідь про трагічну долю нелюбої невістки невелика — тільки вісім рядків, наступні акумулюють увагу на драматичній ситуації в момент її кульмінаційного розвитку:
Прийшов син до хати: — Здрастуй, рідна мати!
Де ж моя дружина, що не йде стрічати?
— Не питайся, сину, про свою дружину,
Бери топір в руки — рубай тополину.
Як ударив вперше — вона й похилилась,
Як ударив вдруге — вона й попросилась…
Невістки вже немає, проте свекрушина ненависть виливається у бездушний наказ синові, який не має волі заперечувати матері. А тополя-дружина заговорила до нього людським голосом, сповістивши про свою гірку долю і загублену душу ненародженої дитини. У цих рядках яскраво виявляється ставлення до описуваних подій: співчуття героїні, вболівання за її долю. У драматично напружену розповідь потужно вривається ліричний струмінь, що є однією з характерних ознак балади як ліро-епічного твору.
Останні два рядки містять моральну настанову дівчатам:
Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси?
Не спішіть, дівчата, розплітати коси.
Звучать вони як пересторога, попередження дівчатам не поспішати з’єднувати свою долю з хлопцями, яким потрібно йти до війська, а перед тим, як виходити зарано заміж, слід усе зважити, обдумати. Ці рядки мають важливу композиційну функцію, вони є своєрідним висновком баладної розповіді.
Балада «Ой чиє ж то жито, чиї ж то покоси…». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій