Боккаччо Джованні (1313—1375) — італійський письменник-гуманіст, автор книги новел «Декамерон» (1350—1353) та іншихтворів.
Місце народження майбутнього письменника невідоме. Вважається, що це містечко Чертальдо поблизу Флоренції. Батьки віддали його у навчання до купця, але він вирішив відвідувати університет та вивчати канонічне право. Юнак бере участь у літературному гуртку, яким опікується неаполітанський король Роберт. Боккаччо багато читав. Його улюблені автори — Овідій, Вергілій, Цицерон, Апулей, Данте. Сам написав багато історичних і міфологічних творів латиною, а також біографію Данте, коментар до «Божественної комедії», романтичний епос і поему в октавах, пасторальний роман у прозі й віршах та інші. Прочитавши сонети Петрарки, Боккаччо знищує власні творіння. Пізніше він особисто знайомиться з Петраркою, стає його учнем, їхня дружба тривала до самої смерті Петрарки. Під впливом Петрарки Боккаччо змінив своє життя, став вимогливішим до себе. У 1349 р. Боккаччо остаточно оселився у Флоренції й неодноразово обирався співгромадянами для дипломатичних доручень.
Він був посланцем у Равенні, побував у Падуї, де сповістив Петрарку про скасування вироку щодо його вигнання й умовив поета зайняти кафедру у Флорентійському університеті, їздив на переговори в Авіньйон до пап Інокентія VI та Урбана V. Із 1363 р. Боккаччо оселився в маленькому маєтку в Чертальдо, жив бідно, присвятивши себе літературній праці. Завдяки його зусиллям була заснована унікальна кафедра для тлумачення «Божественної комедії» Данте, яку він очолив 1373 р. У 1374 р. помер Петрарка. Смерть друга так вразила Боккаччо, що він занедужав і через 17 місяців помер. У ранніх своїх творах Боккаччо звертається до теми кохання. Твори пише у так званому «новому солодкому стилі», представники якого писали вірші ускладненої форми і оспівували неземне кохання. Із ранніх творів Боккаччо відомим став прозовий твір «Ф’яметта» — один з перших психологічних творів європейської літератури. Проте справжню славу йому принесла збірка новел під назвою «Декамерон» (1350—1353), яка була видана вперше лише 1470 р. У перекладі з грецької «декамерон» означає «десятиденник». По десять новел щодня розповідають кожний з молодих людей (семеро дівчат і троє юнаків), які рятуються від чуми на одній з вілл поблизу Флоренції. Вони сподіваються, що хвороба омине їх. Чума у Боккаччо — не просто хвороба, це метафора світової кризи. Під час чумового мору суспільство деградує духовно. Острівком духовності залишається лише маленький маєток, де зібралися молоді люди. Вони співають, танцюють, прогулюються, грають у шахи і, найголовніше, розповідають історії. Старі сюжети Боккаччо наповнює новим смислом. Персонажі оповідей не вигадані: ними є королі, султани, давньоримські імператори: Манфред — король Сицилії, Папа Боніфацій, подружжя Куррадо. Уперше у світовій літературі Боккаччо головним героєм зробив просту людину з її повсякденними турботами. Молоді люди втілюють ідеальне суспільство, яке живе за певними правилами. Тут панують злагода і гармонія на противагу флорентійським громадянам, душі яких полонили заздрість, гордощі, егоїзм. Твори, що увійшли в «Декамерон», справедливо вважають класичним зразком ренесансної новели. Боккаччо вдало використовує оповідну традицію середньовічної літератури. Тогочасні новели здебільшого складалися для проповідників. За правилами оповідання будувалося на життєвому матеріалі і завершувалося повчальним висновком. «Декамерон» містить багато побутових деталей, що стосуються повсякденного життя людини. Боккаччо висміює чиновників, лихварів, купців. У його творах співіснують реальність і фантастика.