Буддизм (санскр. Buddha — просвітлений) — найдавніша світова релігія, що виникла в Північній Індії в VI ст. до н. е. Засновником буддизму вважається індійський принц Сіддхартха Гаутама (з роду Гаутама), знаний також під іменем Шак’ямуні (мудрець з племені шак’я), який після семирічного пошуку шляхів звільнення людини від страждання став Буддою — «просвітленим», «тим, хто досяг істини» (звідси походить і назва релігії). Буддизм запозичив деякі фундаментальні ідеї брахманізму (зокрема, принцип переродження (сансари), ідеї воздаяння (карми), обов’язку, праведного шляху (дхарми)), однак у буддизма акцент переноситься з колективного на індивідуальне: людина завдяки індивідуальним зусиллям, усвідомивши й сформулювавши особистий праведний шлях, може вплинути на свою долю. Всі люди мають рівні можливості сприймати вчення Будди і обрати шлях до спасіння. Соціальні відмінності є вторинними, похідними від ступеня моральної наближеності людини до шляху, вказаного Буддою. Ранньобуддистське вчення було філософсько-етичною системою. Основу вчення становлять «чотири великі істини», у відкритті яких і полягало просвітлення Будди Гаутами: життя — це страждання; причина всіх страждань — прив’язаність людини до задоволення своїх бажань; страждання можна припинити, позбувшись бажань; існує шлях, який веде до припинення страждань. Цей шлях включає такі етапи: правильну віру, правильну рішучість, правильну мову, правильну поведінку, правильний спосіб життя, правильне зусилля, правильне спрямування думки, правильне зосередження. Ідучи цим шляхом, людина протягом багатьох перероджень досягає духовної досконалості: стає архатом (буддійським святим), виходить з вічного кола перероджень (сансари) і занурюється в нірвану (небуття). Під час життя архат перебуває «в нірвані з надлишком», оскільки ще володіє фізичним тілом. Після смерті, тобто розпаду фізичного тіла, він існує в «нірвані без залишку» і більше не відроджується. Отже, нірвана означає вихід із вічного кола перероджень і страждань. Досягти стану архату, а через нього нірвани можливо лише завдяки власним зусиллям. Оскільки боги неспроможні допомогти людині, то віровчення раннього буддизму іноді називають «релігією без бога». Особливу роль у ранньобуддистському вченні відводили моральній царині, нормам поведінки людини; обов’язковими вважались такі п’ять заповідей-заборон: не вбивати жодної живої істоти, не чіпати чужої власності, не торкатися чужої дружини, не говорити неправди, не пити вина. Для тих, хто прагне досягти досконалості, ці п’ять заповідей перетворюються на систему набагато строгіших приписів: заборона порушення подружньої вірності розширюється до вимоги повної цнотливості; заборона чіпати чужу власність — до відмови від будь-якої власності. Ідеї первісного буддизму поширилися в Індії. Буддизм постійно переосмислювався і розвивався учнями й послідовниками Будди. У І ст. відбувся поділ буддизму на хінаяну (малу колісницю — вузький шлях спасіння) і махаяну (велику колісницю — широкий шлях спасіння). Прибічники хінаяни виступали за строге дотримання статуту, догматів первісного буддизму, а отже, спасіння, за цим вченням, могли досягти лише монахи. Прихильники махаяни стверджували, що благочестя й подаяння мирянина сумірні з заслугами монаха і можуть наблизити до нірвани. Гаутама перетворився з учителя мудрості на Бога-спасителя, великого Будду, з’явилися інші будди, що були персоніфіковані, перетворилися на об’єкт шанування й культу. Поряд із богами об’єктом поклоніння в махаяні стали бодхісатви — потенційні Будди, святі люди, які досягли досконалості і заслуговують на перехід в нірвану, але добровільно допомагають іншим у спасінні. Бодхісатви сформували пантеон святих, яким можна молитися. У махаяні знову виникають уявлення про роль монахів і духовенства як посередників на шляху до спасіння. З’являється вчення про рай, де перебувають душі праведників, яким потрібно буде втілитися на землі ще один раз, і пекло, де знаходяться ті, хто порушує закони Будди. У VIII ст. буддизм в Індії поступається індуїзму, в ХІІ ст. — майже зникає, але поширюється за її межами.
У Тибеті в VII—XIV ст. виникає особливий напрям буддизму — ламаїзм, який, визнаючи основні догмати буддизму, вирішальну роль в спасінні приписує ламам (монахам або жерцям), без допомоги яких віруючий не може не лише потрапити в рай і досягнути нірвани, а й навіть вдало прожити переродження. Для ламаїзму характерні пишні богослужіння, безліч побутових обрядів, магічних прийомів і заклять. Канонічне підґрунтя ламаїзму становлять збірники священних текстів — «Ганджур» і «Данджур». У Китаї в VII ст. виник чань-буддизм (дзен-буддизм). Слово «чань» (японський варіант — «дзен») походить від індійського «дх’яна» — зосередження, медитація. Прибічники дзен-буддизму вважають заповітною метою людини досягнення «саторі», у земному житті — осяяння, просвітлення, що полягає в раптовому виявленні мудрості Будди, вищої істини в індивідуально перетвореній свідомості людини. Для досягнення «саторі», окрім медитації, використовувалися парадоксальні задачі, дихальні, звукові і гімнастичні вправи, фізична праця, анормальна поведінка (голосний регіт, різкий окрик тощо). Досягнення «саторі» розкриває людині вищий сенс буття, радикально оновлює особистість, перебудовує її світовідчуття, спосіб життя. Дзен-буддизм вплинув на розвиток культур не лише країн Сходу, а й Заходу. Буддизм як світова релігія поширений в країнах Південної, Південно-Східної і Центральної Азії, а також на Далекому Сході в деяких країнах (Шрі-Ланка, Таїланд, Камбоджа, М’янма та ін.) проголошений державною релігією. Послідовників буддизму у світі налічується понад 700 млн.