Бідність — економічне становище частки населення країни, яке характеризується недостатнім рівнем забезпечення майновими, грошовими, ціннісними ресурсами, що унеможливлює задоволення основних матеріальних і духовних потреб, тобто нормальну життєдіяльність. Порогом, межею бідності називають нормативно встановлений рівень доходів людини, сім’ї за визначений термін, який забезпечує фізичний прожитковий мінімум, орієнтований рівень доходів, якого вистачає, щоб запобігти злиденності. Бідність оцінюють на основі фактичної та нормативної забезпеченості населення ресурсами для особистого споживання і відповідно рівнів задоволення матеріальних і духовних потреб людей. Бідність не можна чітко визначити певними показниками. Розрізняють абсолютну або відносну Б. Для визначення абсолютної бідності з’ясовують мінімальний рівень доходів, необхідний для підтримання життя, наприклад забезпечення мінімальних потреб у їжі за можливості її придбання за нижчою ціною. Відносну бідність визначають, порівнюючи рівень життя різних груп населення: якщо індивід має дохід, який перевищує необхідний для підтримання життя, але нижчий за доходи інших громадян, його розглядають як відносно бідного. Наявність різних стандартів споживання і методик встановлення мінімальних стандартів (прожиткового та ін. мінімумів) у різних країнах утруднює визначення абсолютної бідності тому рівень життя різних груп населення порівнюють за певною шкалою доходів, визначаючи відносну бідність. Програма розвитку ООН (ПРООН) у 1990 почала використовувати для міжнародних зіставлень шкалу Всесвітнього банку ПКС (паритет купівельної спроможності) у доларах США на день на 1 особу. Для країн Карибського басейну межею бідності є 2 долари на день, для країн Східної Європи та СНД — 4 долари. Порівняння відносного рівня бідності у різних країнах може проводитися також на основі медіанного доходу, що поділяє все населення на однакові групи. Для менш розвинутих країн, до яких в Європі належать і країни з перехідною економікою, для оцінки бідності беруть рівень 60% медіанного доходу як межу. Оцінка у 50% показує, що відносний рівень бідності у найрозвинутіших європейських країнах значно нижчий, ніж у США і Канаді. Наприклад, у Швеції та Нідерландах він становить усього 3%. Співвідношення 20% найбідніших і найбагатших у країні використовується Програмою розвитку ООН для удосконалення індексу розвитку людського потенціалу; обчислюється відповідний коефіцієнт, який коригує цей індекс у бік зниження або підвищення, відповідно, для країн, що розвиваються, і для промислово розвинутих країн.
Наприклад, Бельгія та Німеччина поліпшують свій результат, а Канада та Швейцарія погіршують. Межу бідності розраховують за різними методиками. Для збереження купівельної спроможності застосовують різноманітні види державної допомоги, виплат тощо, що надаються сім`ям, які перебувають нижче межі бідності, її рівень автоматично коригується відповідно до індексу споживчих цін. Кількість бідного населення і рівень його життя залежать від стадії розвитку суспільного виробництва, рівня розвитку продуктивних сил і характеру економічної системи. Зі зростанням рівня суспільного виробництва бідність знижується, розвиток продуктивних сил зумовлює збільшення рівня потреб, інтересів і цілей основної продуктивної сили — людини, а характер економічної системи, тип власності на засоби виробництва прямо впливають на рівень бідності: домінування однотипної власності (державної чи приватної) зумовлює збереження бідності, а плюралізм форм і видів власності — зменшує. Зниження рівня розвитку продуктивних сил призводить до поширення бідності в країні, окремому регіоні, підвищення порогу бідності, оскільки рівень розвитку продуктивних сил зумовлює рівень розвитку основної продуктивної сили — працівника. Суттєво на бідність впливає дія загальних економічних законів, закритість або відкритість економічної системи, що, в свою чергу, характеризує участь країни у міжнародному поділі праці (закрита система спричиняє бідність). Особливістю країн із перехідною економікою, зокрема України, є поширення бідності на значну частку працюючого населення. Деградація всіх елементів економічної системи знижує поріг бідності, її масштаби зростають. За оцінками міжнародних організацій, в розвинутих країнах до 1 млрд людей живуть в умовах абсолютної бідності, із них 2/3 припадає на країни Азії та 1/4 — на країни Африки, де зафіксовано найвищі темпи зростання бідності. Боротьба з бідністю є найефективнішою у розвинутих країнах Європи, зокрема скандинавських. ООН пропонує для скорочення бідності та злиденності стратегію, яка передбачає: забезпечення з боку держави доступу бідним до основних соціальних послуг; забезпечення більш справедливого доступу до кредитів; різке розширення можливостей продуктивної зайнятості; децентралізацію системи скорочення бідності та її орієнтацію на індивідуальний підхід; збільшення продуктивності праці бідних у загальній складовій економічного піднесення. Чинником боротьби з бідністю є політика у сфері зайнятості та підготовки кадрів, ефективність діяльності служб, які займаються питаннями працевлаштування та допомоги безробітним.