Біхевіоризм (англ. behaviour — поведінка) — напрям у психології, який полягає у спостереженні і вивченні індивідуальної поведінки людей, ігноруванні фактів і явищ впливу макро- й мікросоціальних факторів і абстрактного підходу. Основні принципи біхевіоризму як системи наукового знання сформувалися в американській психології XX ст. Першоджерелами його можна вважати ідеї Р. Декарта і Дж. Локка про те, що свідомість людини пізнається за допомогою внутрішніх спостережень або досвіду, об’єктами яких є психічні образи, думки, переживання. Згодом В. Вундт з послідовниками об’єднали інтроспекцію з експериментальним методом. Розвиток цього напряму призвів до появи структурної психології (Е.-Б. Тітченер), вплинув на програму Вюрцбурзької школи і стимулював виникнення деяких ідей гештальтпсихології і психоаналізу. Критика послідовниками раннього біхевіоризму основних ідей інтроспективної психології сприяла становленню власного предмета біхевіоризму — поведінки людини як цілісного явища. У соціальному біхевіоризмі сформувався власний напрям досліджень — соціально-політична поведінка людини як фактор функціонування соціальних і політичних систем. «Новий курс» президента США Ф.-Д. Рузвельта спирався на розвиток емпіричних соціологічних досліджень. Соціологія і політологія починають вивчати неформальні аспекти державного управління, буття влади і суспільства загалом, мотиви і фактори, що впливають на політичну поведінку людей, умови, необхідні для соціального планування і контролю. Засновниками цього напряму досліджень були Ч. Мерріам, Г. Госнелл, Г. Лассвел. Була використана ідея адаптації Терстоуна про зв’язок поведінки людини з її установками, що виявляються у процесі аналізу результатів опитування суспільної й особистої думок. Спочатку біхевіоризм сприяв вивченню мотивів суб’єктивного ставлення до політики, які, як вважалося, залежать і від психічного стану індивіда, пізніше — проблеми верифікації (перевірка вірогідності) політологічного знання.
Після Другої світової війни, з поглибленням інституціоналізації влади і технократизацією державного управління, класичному біхевіоризму забракло ідей та інструментарію для вивчення сукупності нових політичних прийомів. Перехід від емпірики до широких узагальнень зумовив «постбіхевіоріальну революцію». Науковці суперечливо оцінюють біхевіоризм. З одного боку, він вносить у дослідження чіткість, точність понять, що дає змогу розмежовувати наукові дисципліни; вводить у інструментарій соціальних досліджень технічні засоби; соціальні науки вдаються до конкретної дослідницької роботи; з іншого — біхевіоризму властиві надмірне захоплення кількісними даними (цифроманія); завищена увага до фрагментарного аналізу фактів, що перешкоджає комплексному підходу до вирішення глобальних проблем; нездатність критичного оцінювання суспільного порядку; відсутність постановки теоретичних питань, висування наукових гіпотез. Оптимально слід поєднувати в дослідницькій роботі емпіричні традиції та теоретичні елементи. Обмеженість біхевіоризму полягає в механічному розумінні людини та її поведінки. Спроби удосконалити його (Е. Толмен, К. Хол, Б. Скіннер) успіхом не увінчалися.