Велика французька революція — буржуазна революція у Франції 1789—1804, що розпочала процес системної модернізації французького та ін. європейських суспільств. Велика французька революція переслідувала мету ліквідації феодального соціального ладу та властивого йому політичного порядку, мала суперечливу природу: буржуазну — за цілями, народну — за засобами їх досягнення. Революційним подіям передували світоглядні зміни епохи Просвітництва, які утверджували буржуазні суспільні цінності, а також непослідовні реформи, що їх здійснювала королівська влада, невдала війна з Англією, фінансова і продовольча кризи (в середині 80-х ХVІІІ ст. борг Франції сягав 4,5 млрд ліврів), намагання короля ввести новий податок. Приводом до народного повстання стала відставка популярного генерального контролера фінансів Ж. Неккера. Днем початку революції вважається 14 липня 1789, коли парижани штурмом взяли королівську тюрму-фортецю Бастилію. З червня 1789 до червня 1794 глибина і масштаби революційних змін зростали, що супроводжувалося посиленням класової боротьби. Сформувався союз революційної буржуазії та народу, завдяки чому вдалося відбити агресію контрреволюційних зовнішніх сил та закріпити досягнення революції. Після перемоги повстання 14 липня 1789 виникла Паризька комуна, а по всій країні відбулися «муніципальні революції», що призвели до створення буржуазно-демократичних органів самоврядування. Вночі 4 серпня («ніч див») були ліквідовані рештки особистої залежності селян та почесних привілеїв шляхти, однак збережено виплати селян сеньйорам за користування землею. 26 серпня 1789 була прийнята Декларація прав людини і громадянина. Велика французька революція принесла свободу слова і друку, були скасовані особисті феодальні повинності, феодальне спадкове право. У день свята Федерації 14 липня 1790 Франція була проголошена конституційною монархією. Однак король Людовік XVI втрачав свій авторитет, а до влади у Законодавчі збори прийшли більш радикально налаштовані сили. У 1792 Франція оголосила війну Австрії; військова криза сприяла новому революційному підйому, в результаті якого монархія була повалена. 21 вересня 1792 Конвент проголосив Францію республікою, а 21 січня 1793 більшістю голосів Людовік XVI був засуджений до страти. Після повстання 31 травня — 2 червня 1793 жирондисти були вигнані з Конвенту, до влади прийшли якобінці на чолі з М. Робесп’єром. 24 червня було прийнято нову Конституцію, створено систему революційної влади, здійснено значні соціально-економічні перетворення, введено революційний календар, за яким рік починався 22 вересня. Однак якобінська диктатура обмежувала політичні права народу, соціальна політика викликала протести, що розглядалось як «заколоти». Для захисту революції Конвент створив Революційний трибунал, в якому діяла спрощена процедура судочинства і рішення якого оскарженню не підлягали. Жертвами якобінського терору стали не лише опоненти, а й вчорашні соратники Робесп’єра (Дантон, Фабр, Демулен, Ебер, Шометт, Ронсен та ін.). Така політика призвела до втрати довіри буржуазії та розриву союзу з народними низами. Восени 1793 було придушено заколот жирондистів. У 1794 якобінська диктатура була скинута коаліцією її противників, Робесп’єр та його прибічники були страчені, апарат революційної диктатури зруйновано, ліквідовано Паризьку комуну, розпочались репресії проти якобінців, встановилася влада Директорії. У 1795 було прийнято нову Конституцію, в якій встановлювалися виборчі цензи, створювався двопалатний парламент. Поступово посилювалася залежність влади від армії, військовий переворот 9 листопада 1799 встановив режим Консульства, а фактично — диктатуру генерала Наполеона Бонапарта.
Історія Великої французької революції завершується у 1804 встановленням військової монархії — імперії Наполеона Бонапарта. У Великій французькій революції були задіяні такі основні політичні сили: фейяни — помірковані, консервативні революціонери, які відображали інтереси ліберального дворянства і консервативної буржуазії і вже на початку революції виступали проти її поглиблення (Мірабо); жирондисти — угруповання Законодавчих зборів і Конвента, яке виражало інтереси великої, переважно торгової, буржуазії та відіграло значну роль у боротьбі з монархією, але з 1792 виступило проти поглиблення революції (Верньо, Бріссо, Кондорсе); якобінці — впливовий лівобуржуазний революційний клуб, який політично впливав на Конвент (Робесп’єр, Дантон, Марат, Сен-Жюст); кордельєри — представники найдемократичніших кіл, що захищали санкюлотське розуміння демократії, а в соціальній сфері стояли на позиціях радикального егалітаризму (Ебер, Моморо, Венсан); «скажені» — санкюлотське угруповання, що обстоювало ультраліві погляди (Ру, Леклерк, Варле).