Велика хартія вольностей (Magna Carta) — грамота, яка є одним із чинних актів Конституції Великої Британії, підписана королем Іоанном Безземельним у 1215. Важкі невдалі війни короля Іоанна, постійні фінансові зловживання призвели до економічної кризи, збідніння міст, розорення значної частини населення, втрати Англійським королівством континентальних володінь. Це зумовило формування феодальної та міської опозиції королівській владі, що політично ізолювала короля. Велика хартія вольностей, укладена на вимогу опозиції, містила «пожалування вольностей усім вільним людям королівства та їхнім нащадкам на усі часи»; складалася з 63 статей, розташованих без певної системи. У ній король визнавав свої провини, підтверджував усталені звичаєм права баронів, городян, церкви та свій обов’язок дотримуватися визнаних норм та порядків в оподаткуванні населення. Вагоме історичне значення мала стаття, що захищала від королівської сваволі особисті і майнові права вільних людей і гарантувала справедливий вирок за законами країни. Наглядовий комітет з 25 баронів мав стежити за виконанням умов Великої хартії вольностей.
Це був перший вияв корпоративної структуризації англійського феодального суспільства, перший крок перетворення феодальної монархії на станово-представницьку, в результаті чого сформувався англійський парламент (1258—65). Укладачі Великої хартії вольностей вважали її тимчасовою угодою, яка надавала волю політичному партикуляризму феодальної знаті. Вона була певною мірою реакційною, оскільки призупиняла процес централізації держави, сприяла феодальній анархії. Однак для суспільної свідомості та політичної культури британського суспільства принципи Великої хартії вольностей мають величезне значення, оскільки вважаються першою гарантією громадянських і особистих прав та свобод. Принципи Великої хартії вольностей були конституційно підкріплені «Біллем про права» (1689).