Видатні українські фольклористи. Український фольклор. Конспекти лекцій
Розвиток української фольклористики важко уявити без яскравих творчих індивідуальностей, котрі своїм подвижництвом розбудовували вітчизняну науку про народну творчість. Подані нижче короткі відомості про деяких українських учених допоможуть зорієнтуватися в багатогранній фольклористичній спадщині кожного з них.
Гнатюк Володимир Михайлович (1871, Велеснів, Тернопільщина — 1926, Львів) — етнограф, фольклорист, громадський діяч, секретар Наукового товариства імені Шевченка (НТШ) (1899), член-кореспондент Петербурзької АН (1902), член Празької та Віденської академій наук, член-кореспондент Російської академії наук (1909), академік АН України (1924), голова Етнографічної комісії НТШ (1916), член ВУАН (1924), редактор «Літературно-наукового вісника», головний редактор «Етнографічного збірника» і «Матеріалів для української етнології», директор Української видавничої спілки, укладач кількох десятків фольклорних збірників.
Ще студентом Львівського університету зацікавився фольклором, згодом видав наукові праці про лемків закарпатської смуги і югославських русинів: «Руські в Бачці» (1898), «Русини в Угорщині» (1899), «Русини Пряшівської єпархії і їх говори» (1900), «Словаки чи русини» (1901).
Уклав і відредагував три томи «Коломийок» (1905—1907), «Гаївки» (1909), «Колядки і щедрівки» (1914). Одним із перших видав збірки народної прози. Найвідоміші — двотомне видання «Галицько-руські народні легенди» (1902—1903), «Народні оповідання про опришків» (1910), дві книжки «Українських народних байок» (1916), «Як повстав світ. Народні легенди з історії природи й людського побуту» (1926) та ін. Збірки укладено за тематичним принципом, хоча В. Гнатюк послуговувався історико-хронологічним, територіальним принципами систематизації, намагався охопити твори певного жанру з усієї української етнографічної території.
У фольклористичних дослідженнях розглядав жанри й сюжети української народної творчості («Деякі уваги над байкою», 1916; «Українська народна словесність», 1917), народні звичаї («Купання й палення відьом у Галичині», 1912), міжнаціональні зв’язки у фольклорі («Cловацький опришок Яношик в народній поезії», 1899), виступав з порівняльно-етнографічними розвідками, оглядами фольклорних новотворів («Пісенні новотвори в українсько-руській народній словесності», 1902; «Війна і народна поезія», 1917), зразків релігійного фольклору («Угро-руські духовні вірші», 1902; «Cпіваник з Грушова», 1903). Наголошував на необхідності використання наукових принципів систематизації фольклорних текстів, їх філологічної критики, дослідження явищ контамінації (об’єднання текстів) у фольклорі, друкування контамінованого тексту, зіставлення зразків фольклору з тематично спорідненими творами сусідніх народів тощо.
З погляду чеського фольклориста Іржі Горака, за змістом, точністю запису і науковим рівнем праці В. Гнатюка мають світове значення. Щороку 9 травня у день народження фольклориста вручають усеукраїнську премію його імені.
Грушевська Катерина Михайлівна (1900, Львів — 1943, Темлаг, похована в Новосибірську) — етносоціолог, фольклорист, етнограф, культуролог, перекладач з європейських мов, секретар Українського соціологічного інституту у Відні (1919—1924), керівник Кабінету примітивної культури ВУАН (1925—1930), редактор часопису «Первісне громадянство і його пережитки в Україні» (1926—1930), дійсний член НТШ у Львові (з 1927).
В етнографічній праці «Примiтивнi оповiдання, казки i байки Африки та Америки» (1923), у якій охарактеризовано тексти різних родів тамтешньої словесної творчості, К. Грушевська простежила діалектику переходу від міфу до фольклору. Однією з перших в українській науці вона звернулася до вивчення міфологічних основ фольклору й авторської літератури. Системні наукові погляди на фольклор виклала у збірці «З примiтивної культури: Розвідки та доповіді» (1924).
Упродовж 1925—1927 рр. К. Грушевська керувала «екскурсійною етнографічною роботою», викладала методологію збирання етнографічного матеріалу, брала участь у колективних дослідженнях: «Огонь — його роля в економічнім і соціальнім побуті» (спільно з В. Кравченком), «Народний сонник» (з ініціативи лондонського Антропологічного інституту), «Скотарство в світогляді й обряді української людності різних господарських зон» (спільно з Т. Гавриленком, В. Денисенком, Л. Шевченко), «Вияснення вживання голого тіла як магічного засобу в жіночім господарстві», «Українське старецтво як професійний носій української пісні».
Важливий здобуток К. Грушевської — праці про український героїчний епос та його носіїв — кобзарів. Неоціненним народним скарбом дослідниця вважала думи. Її стараннями видано два томи корпусу українських народних дум: 33 твори в 274 варіантах. Перший том побачив світ 1927 р. у Києві (Державне видавництво України) і мав посвяту В. Антоновичу, М. Драгоманову і П. Житецькому. У вступному розділі «Збирання і видавання дум в XIX і в початках XX віку» К. Грушевська охарактеризувала основні ознаки українських дум, виокремивши серед них невільницькі, про море, степ, лицарство, Хмельниччину і побутові; дійшла висновку про «соціальну основу думової поезії», запропонувала соціологічну теорію українського героїчного епосу. Обґрунтована нею методика записування дум передбачає фіксування точних відомостей про час і місце запису, імені виконавця, його походження і належності до кобзарської школи. Чимало місця відведено долі кобзарів і лірників. Працю К. Грушевської високо оцінили Ф. Колесса, Є. Шабліовський, В. Перетц, О. Сластьон та ін.
Другий том корпусу українських дум вийшов 1931 р. У передмові «Деякі питання про народні думи» К. Грушевська розкрила окремі проблеми історіографії українського героїчного епосу, проаналізувала зауваження критиків щодо першого тому, висловила власну думку про походження й побутування терміна «дума», розкрила погляди відомих дослідників на кобзарство.
Напрацювання К. Грушевської потужно вплинули на розвиток думознавства за кордоном, що засвідчили франкомовне (Париж, 1948) й англомовне (Торонто, 1979) видання українських дум.
Дей Олексій Іванович (1921, Синявка, Чернігівщина — 1986, Київ) — фольклорист, етнограф, літературознавець, журналіст, книгознавець, доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського (1962—1986), головний редактор журналу «Народна творчість та етнографія», головний редактор п’ятдесятитомного видання «Українська народна творчість», автор понад 400 праць із фольклористики, літературознавства, історії журналістики, книгодрукування, пресознавства, співупорядник, упорядник збірників: «Ігри та пісні: Весняно-літня поезія трудового року» (1963), «Танцювальні пісні» (1970), «Співанки-хроніки» (1972), «Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського» (1974), «Народні пісні в записах Марка Вовчка» (1979), «Народні пісні в записах Марка Вовчка та Опанаса Марковича» (1983), «Народні пісні в записах І. Нечуя-Левицького» (1985) та ін.
Найпомітніші фольклористичні праці О. Дея: «Сторінки з історії української фольклористики» (1975), «Народнопісенні жанри» (1977, 1983), «Спілкування митців з народною поезією» (1981), «Українська народна балада» (1986) тощо. Фольклорним питанням у творчості Т. Шевченка присвячено праці «Ще одна народна пісня, використана Шевченком» (1971), «Пісня про Тараса Шевченка» (1986), розділ з книги «На крилах народної пісні» (1986).
У монографії «Поетика української народної пісні» (1978) О. Дей проаналізував композиційні принципи і засоби української народної пісенності. Основними композиційними принципами народної лірики він назвав такі: 1) принцип об’єктивно-логічної й асоціативної послідовності (композиція природно-подійної послідовності, послідовність амебейного типу, асоціативний «ланцюговий зв’язок», ступеневе звуження образу, однорядне нанизування і ступенювання об’єктів дій); 2) принцип виокремлення одиничного (виокремлення головного персонажа, слов’янська антитеза, стилістичні засоби виокремлення одиничного і нагромадження якості чи дії); 3) принцип поляризації (поєднання поляризації з гіперболізацією, стилістичні фігури апофазії, поляризовані зачини тощо). За твердженням ученого, наявність у народній ліриці традиційних стабільних мікроструктурних одиниць і блоків полегшує процес створення пісні як композиційно-смислової цілісності, її запам’ятовування і відтворення. Динамічність і взаємодія композиційних принципів уможливлюють імпровізацію в межах структур різного рівня.
Доленга-Ходаковський Зоріан (Чарноцький Адам; 1784, Підгайне Мінського воєводства — 1825, Тверська губернія) — польський і український фольклорист, етнограф, археолог, один з перших дослідників давньослов’янських городищ, член-кореспондент Товариства друзів наук у Варшаві (1819), член петербурзького Вільного товариства любителів російської словесності (1819), Московського товариства історії й старожитностей російських (1820), автор досліджень з історичної географії, топоніміки, археології, етнографії, фольклористики, історії і культури давніх слов’ян.
У пошуках матеріалів зі слов’янської давнини Зоріан Доленга-Ходаковський відвідав різні регіони Польщі, Білорусі, України (Волинь, Поділля, Київщину, Полтавщину, Чернігівщину, Галичину), північні райони Росії. Записи фольклорних текстів ученого містять чимало рідкісних, уперше задокументованих зразків. Його стараннями зібрано майже 3000 текстів пісень, з них більше 2000 українських.
Після експедиції західними регіонами України написав програмну працю «Про Слов’янщину до прийняття християнства» (1813), у якій оглянув народну поетичну творчість як цінне джерело для характеристики давньої історії слов’янства, стверджував, що пісні — це «дзвінкий голос історії, душа народу». Цінними для слов’янського народознавства є його теоретичні дослідження «Проект наукової подорожі по Росії для пояснення старовинної слов’янської історії» (1820), «Про галицькі пісні» (1825). М. Сумцов назвав Зоріана Доленгу-Ходаковського «піонером української етнографії».
Високо цінували працю вченого М. Максимович, О. Бодянський, П. Куліш, В. Гнатюк, П. Шафарик, М. Гоголь, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Однак з фольклорного зібрання Зоріана Доленги-Ходаковського за його життя було надруковано лише кілька українських, польських і білоруських пісень у польському часописі «Dziennik Wilѕnski» (1818) і російських журналах «Сын Отечества» (1820), «Вестник Европы» (1820). Тільки в 1973 р. польські науковці впорядкували книжку «Ludowa spЩУdzielnia wydawnicza» (Варшава), до якої ввійшло 206 польських пісень. В Україні 1974 р. побачило світ унікальне видання «Українські народні пісні в записах Зоріана Доленги-Ходаковського (з Галичини, Волині, Поділля, Придніпрянщини і Полісся)», яке вміщувало майже 2000 творів.
Драгоманов Михайло Петрович (1841, Гадяч, Полтавщина — 1895, Софія, Болгарія) — публіцист, історик, філософ, економіст, літературознавець, фольклорист, громадський діяч, доцент Університету Св. Володимира у Києві (1870), професор Вищої школи у Софії (1889), один з організаторів осередку української інтелігенції «Стара громада» в Києві, автор понад 50 праць із фольклористики й етнографії.
Фольклористичні дослідження М. Драгоманов розпочав у 60-ті роки ХІХ ст., вніс у розвиток фольклористики струмінь «європеїзму», розширив дослідницькі студії за межі української етнокультури. У народній поезії він вбачав відображення психології народу. Написав праці «Україна в її словесності» (1870), «Нові українські пісні про громадські справи (1764—1880)» (1881), «Політичні пісні українського народу ХVIII—XIX ст. з увагами М. Драгоманова» (1883—1885), «Українські пісні про волю селян» (1887), «Фатальна вдова (карно-психологічна тема в народній пісні)» (1888), «Псування українських народних пісень» (1893) та ін.
Аналізуючи українську історичну пісенність як цілісний організм духовності і громадянських устремлінь нації, М. Драгоманов наголосив на важливості народної творчості для наукового оцінювання вітчизняної історії. За його твердженням, бездержавність, глибокі національні суперечності, героїчні сторінки Запорозької Січі, особливість козацького побуту наклали на народну творчість «певну енергію», притаманну всім регіонам України.
Значним внеском в історію слов’янської фольклористики стало видання збірника «Історичні пісні малоруського народу з поясненнями Вл. Антоновича і М. Драгоманова» (1874—1875). У ньому осмислено трансформацію історичних елементів у народній пісні, виявлено й проаналізовано твори-фальсифікати, обґрунтовано вплив лицарського періоду на еволюцію українських пісень.
У наукових розвідках М. Драгоманов досліджував міграцію історичних і міфологічних мотивів, що увиразнювало еволюцію фольклорних жанрів, асиміляційні процеси в українському фольклорі під впливом інонаціональних елементів: «Корделія-замурза» (1984), «Байка Богдана Хмельницького» (1886), «Турецькі анекдоти в українській народній словесності» (1886), «Слов’янські варіанти одної євангельської легенди» (1890), «Слов’янські оповідання про пожертвування власної дитини» (1889).
У своїх студіях М. Драгоманов послуговувався культурно-історичним методом з теорією запозичень. Водночас надмірне захоплення компаративістськими підходами, прагнення будь-що відшукати єдиний «перший» твір іноді приводили його до методологічних хиб, що зауважили свого часу І. Франко, Б. Грінченко, М. Сумцов та ін.
Колесса Філарет Михайлович (1871, Татарське, Львівщина — 1947, Львів) — етнограф, фольклорист, композитор, літературознавець, основоположник українського етнографічного музикознавства, дійсний член НТШ (1909), ВУАН (1929), директор Державного музею етнографії у Львові (1940), керівник львівського відділу Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР (1940), учасник міжнародних конгресів фольклористів, музикознавців і філологів (Прага, Варшава, Відень, Антверпен), автор теоретичних студій «Українська народна пісня у найновішій фазі свого розвитку» (1928), «Українська народна пісня на переломі ХVІІ—ХVІІІ вв.» (1928), «Балада про дочку-пташку в слов’янській народній поезії» (1936—1937), «Українська усна словесність» (1938) та ін.
Основна проблематика праці Ф. Колесси «Про вагу наукових дослідів над усною словесністю» (1922) — визначення фольклористики як науки; історія виникнення науки про усну словесність, її джерела; школи і методи світової фольклористики; значення історико-порівняльного методу в дослідженні народної творчості; індивідуальне та колективне у фольклорі; синкретизм у народній творчості; національна специфіка українського фольклору; класифікація жанрів усної словесності; безперервність творчого процесу; фольклорні новотвори тощо.
Унікальні знання викладено в підручнику «Українська усна словесність», де багато уваги приділено характеристиці ритміки, мелодики, символіки українських пісень і пов’язаної з ними віршової структури.
Ф. Колесса пропагував комплексний підхід до студіювання українського фольклору, особливостей застосування конкретних методів дослідження уснопоетичних творів. Найважливішим він вважав історико-порівняльний метод. Засобами компаративістського аналізу намагався охарактеризувати роль фольклорної традиції, яка, освоюючи мандрівний уснопоетичний твір, перелицьовувала його відповідно до національних ознак. Заперечував ідею колективної генези фольклору, обстоював індивідуальне начало усної творчості. Ознак колективності, на його думку, твір набуває в процесі усного побутування.
Костомаров Микола Іванович (1817, Воронезька губернія — 1885, Петербург) — історик, поет-романтик, етнограф, фольклорист, громадський діяч, засновник та ідеолог Кирило-Мефодіївського братства, автор майже 300 наукових досліджень, критичних і полемічних статей, серед яких — «Про цикли весняних пісень в народній українській поезії» (1843), «Дві руські народності» (1861), «Історичне значення української народної пісенної творчості» (1872), «Синтез космічного світогляду слов’янського і українського» (1872), «Історія козацтва в пам’ятках української народної пісенної творчості» (1880), «Сімейний побут у творах української народної пісенності» (1890) та ін.
М. Костомаров досліджував природу міфу, роль символу в житті народу. За його словами, дух народу, який є основою поступу, найяскравіше виявляється в міфах, народній творчості, пісенних символах; пісня — це особливості менталітету народу, висловлені в художній формі; для дослідника народна пісня — своєрідний літопис подій, за яким можна вивчати минуле, джерело відомостей про суспільний устрій, сімейний побут, звичаї народу.
Символіку і міфологію М. Костомаров вважав кодовим знаком світобачення народу, продуктами колективної людської свідомості, закоріненими у реальне життя. У системі символів він розрізняв історико-генетичні, що беруть початок у міфологічній свідомості (символи природного походження; символи, що ґрунтуються на історичному використанні певного предмета; символи, основою яких є давні міфічні повір’я); тематично-семантичні символи, основані на давніх міфологічних віруваннях, практичному значенні рослинного і тваринного світів у житті народу (символи світил, небесних і земних стихій з їх феноменами; символи місцевості; символи-копалини; символи рослинного і тваринного світів). Досліджував зосереджену в народних піснях тваринну і рослинну символіку.
Важливий етап у вивченні міфології в Україні і Росії — «Слов’янська міфологія» (1847) М. Костомарова. Його погляди на народну поезію і міфологію як основу літератури розвинув О. Потебня в дослідженні «Із записок з теорії словесності».
Кримський Агатангел Юхимович (1871, Володимир-Волинський, Волинь — 1942, Кустанай, Казахстан) — історик, славіст, письменник, перекладач творів з арабської, перської, німецької, турецької та інших мов, мовознавець, літературознавець, етнограф, фольклорист, автор майже 1000 наукових праць, 26 томів монографій зі сходознавства, організатор Академії наук України (1918), її незмінний секретар і голова історико-філологічного відділу (до 1929), керівник Інституту сходознавства в Києві, володів майже 60 мовами. Літературний псевдонім — «А. Хванько» (санскрит — «hvana» (заклик, гасло), інакше — Боян).
Перші записи фольклорних творів А. Кримський зробив у 90-ті роки ХІХ ст. на Звенигородщині, куди переїхала родина. Тоді почав рецензувати фольклорні видання («Руські билини старого і нового запису», 1894, за редакцією М. Тихонравова і Вс. Міллера; «Матеріали з етнографії Новоросійського краю» В. Ястребова, 1894; «Етнографічні матеріали» Б. Грінченка, 1895, 1897 тощо). Особливу увагу звертав на питання класифікації і систематизації народної творчості, науковий апарат, відображення живих ознак мови в публікаціях фольклору. Виступав проти однобокого і звуженого трактування фольклорних явищ поза їх історичними зв’язками і взаємодією культур різних народів. Дотримувався теорії й методики міграційного напряму народної прози, а пісенність розглядав на основі соціально-історичних критеріїв. У рефераті зі збірки «Розвідки, статті та замітки» (1928) виокремив історичні пісні, відвівши їм проміжне місце між ліричною та епічною поезією. Серед ліричних пісень розрізняв релігійно-філософсько-етичні (віддзеркалюють вищі духовні інтереси людини), житейсько-побутові, жартівливі, гумористичні (сатиричні, скептичні, насмішкуваті).
Нагромаджений на Черкащині матеріал А. Кримський систематизував у фольклорній збірці «Звенигородщина з погляду етнографічного та діалектологічного» (1928).
А. Кримський написав серію праць про фольклор Сходу, найвідоміші з яких — «Міжнародна казка про щасливого самозванця-угадька» (1900), «Дослідження про 1001 ніч, її структуру, виникнення і розвиток» (1904), «Сім отроків ефеських, які сплять» (1914) та ін.
Ім’я А. Кримського внесено до затвердженого XVI сесією Генеральної Асамблеї ЮНЕСКО переліку видатних діячів світу, його присвоєно Інституту сходознавства НАН України.
Куліш Пантелеймон Олександрович (1819, Вороніж, нині Сумщина — 1897, Мотронівка, Чернігівщина) — письменник, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець.
За оцінкою І. Франка, «в історії української етнографії ім’я Куліша тривко записане його “Записками о Южной Руси”». Два томи відомої праці побачили світ протягом 1856—1857 рр. Тут автор уперше використав створену ним орфографію, названу згодом «кулішівкою», якою заклав основи сучасного українського фонетичного правопису. Задумувалося видання як енциклопедія «свідчень про народ, який говорить мовою південноруською».
У «Записках» — народні перлини, наукові студії автора, переклади, твори письменників-сучасників. У першому томі П. Куліш умістив прозові твори зі збірки «Українські народні перекази» (1847), думи і пісні, вказав на важливість запису дум в реальному побутуванні. Тут є його міркування про кобзарів і лірників, роздуми про історичну місію збирачів усної творчості. Тексти систематизовано за співаками й оповідачами, подано детальні характеристики їхнього побуту і виконавської майстерності.
Другий том охоплює фольклорні, етнографічні, історичні, мовознавчі та літературно-художні матеріали, що уподібнює його до хрестоматії, антології, збірника історичних актів.
Як зауважив Л. Білецький, «Записки» П. Куліша переконують, що народні твори — жива історія народного духу; вони найкраще зберегли ідеалізм глибокоморальної душі українця; на їх основі має відродитися українська поезія.
Чимало ідей П. Куліша залишаються продуктивними й у наш час.
Присяжнюк Настя Андріанівна (1894, Погребище, Вінниччина — 1987, там само) — педагог, фольклорист, етнограф, краєзнавець, поетеса.
Записувати фольклорні твори почала в 1917 р. Підтримувала систематичний зв’язок з етнографічною комісією і Кабінетом музичної етнографії АН України, співпрацювала з фольклористом К. Квіткою: «проплакала» йому на фонограф кілька голосінь для зберігання в Британському музеї. Зібрала в подільському містечку Погребище 6500 українських пісень, 4500 казок, легенд, переказів та інших оповідних жанрів, 3000 загадок, 5000 прислів’їв і приказок, 125 голосінь, сотні прикмет тощо.
Авторка нарисів про відомих носіїв фольклору, в місцевій пресі опублікувала 150 статей з фольклористики, літературознавства, літературної критики.
Славу в слов’янському світі їй принесли «Пісні Поділля» (1976, упорядкування і передмова С. Мишанича), в яких уміщено 954 народні пісні з нотами.
У фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського зберігаються «Історія селища Погребище», «Хроніка кутка Нові Садиби (50 родин за 100 років)», «Історія Погребищенського кладовища», «Мова населення Погребища (діалектологічна розвідка)», «Прізвища та прізвиська селян Погребища», «Українське весілля в с. Погребище» та інші праці. Окремі фольклористичні, етнографічні записи зберігаються у Вінницькому обласному державному архіві та обласному краєзнавчому музеї.
Сумцов Микола Федорович (1854, Петербург — 1922, Харків) — фольклорист, етнограф, літературознавець, громадський діяч. Дійсний член НТШ у Львові (1908), ВУАН (1919), член-кореспондент Петербурзької АН (1905), член Чеської АН, Імператорського Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії, Товариства любителів російської словесності, Московського археологічного товариства, Полтавської, Чернігівської та Воронезької архівних комісій, Катеринославської губернської вченої архівної комісії та ін. Автор майже 800 наукових праць з етнографії, фольклору, історії західноєвропейської, української та російської літератур, історії образотворчого мистецтва тощо.
У науковій діяльності керувався комплексними підходами до пізнання явищ народної культури, з’ясовував витоки архаїчних тем, сюжетів, мотивів, образів і символів. Досліджував весілля і весільний фольклор: «Релігійно-міфічне значення українського весілля» (1885), «До питання про вплив грецького і римського весільного ритуалу на українське весілля» (1886), «Українська весільна термінологія» (1889), «Значення весілля» (1889) та ін. Усі весільні обряди поділив на юридичні та релігійно-міфічні. З історичної точки зору, найважливішими з них вважав умикання (викрадання) молодої, купівлю й продаж молодої, добровільну угоду. У монографії «Про весільні обряди, переважно російські» (1881), послуговуючись міфологічною теорією, досліджував такі проблеми: «Небесні шлюби та участь небесних світил у здійсненні людських шлюбів», «Час здійснення шлюбів», «Весільні символи сонця, грому і дощу. Звичай обрядового купання молодих», «Вильце» тощо. Додатки до праці наповнив символами, повір’ями, прикметами-ворожіннями про майбутнє молодих.
Весільний обрядовий фольклор і пісенний матеріал використав у монографії «Хліб в обрядах і піснях» (1885), ведучи мову про обрядове використання хліба, пов’язані з ним пісні, описав релігійно-міфічне і побутове значення хліба в житті українців. Селянську цивілізацію трактував як глибинну та багатошарову культуру.
Досліджував і українське кобзарство («Вивчення кобзарства» (1905), «Бандурист Кучеренко» (1907) та інші розвідки). У праці «Українські співці й байкарі» (1917) розкрив історію українського кобзарства, звичаї кобзарських братств, охарактеризував музичні інструменти народних співців, спробував з’ясувати походження думи, навів зразки «старцівської потайної мови» тощо.
Важливий здобуток М. Сумцова — розгляд фольклору українського народу у широкому міжнародному контексті, підкреслення неповторності, оригінальності, самобутності явищ національної культури.
Танцюра Гнат Трохимович (1901, Зятківці, Вінниччина — 1962, Гайсин, Вінниччина) — фольклорист, етнограф, краєзнавець, педагог.
Фольклористичну діяльність почав у п’ятнадцятирічному віці, опановуючи водночас нотну грамоту і гру на скрипці. Упродовж сорока шести років записав від ста п’ятдесяти інформаторів 5000 пісень, майже 1000 казок, легенд, переказів, анекдотів, усмішок, 1536 прислів’їв і приказок, 615 загадок, сотні замовлянь, голосінь, прикмет тощо. Найбільше в його надбаннях записів від Явдохи Сивак (Зуїхи), співпраця з якою тривала дванадцять років. Видання збірки «Пісні Явдохи Зуїхи» (1965) вмістило біографічний нарис про народну виконавицю і 925 кращих творів з її репертуару.
За результатами вивчення історії, матеріальної та духовної культур одного села написав двотомне дослідження «Зятківці. Історико-соціологічні нариси», побудоване на документальних свідченнях та уснопоетичному матеріалі — переказах і спогадах. У рукописній спадщині фольклориста — унікальна праця «Весілля в селі Зятківцях», яка подає повний опис весільного обряду з іграми, піснями (800), записом інструментальної музики (144 танці).
Г. Танцюра — автор фольклористичних друкованих праць «Жіноча доля в народних піснях» (1930) і «Записки збирача фольклору» (1958). У «Записках збирача фольклору» ішлося про методику і принципи збирання усної народної творчості, особливості записування творів різних жанрів.
Оповідні жанри Г. Танцюра фіксував ретельно й точно. Він стенографував прозовий текст, запис обов’язково зберігав стиль і мовні особливості оповідача, колорит твору. Поля аркушів були помережані помітками, поясненнями, коментарями про міміку, жести, емоційний стан оповідача. Для коротких прозових жанрів важливо було відзначати контекст уживання.
У своїй практиці записував твори під час виконання, звертаючи увагу на його стильові особливості (низьким чи високим тоном, голосно чи тихо, швидко чи поволі, грудним голосом, на повний голос чи фальцетом тощо). Спочатку пісню прослуховував, за другим разом — записував текст, за третім — мелодію. Для кожного рядка відводив один нотний рядок; за камертоном визначав тональність і програвав мелодію на музичному інструменті. Записані текст і мелодію перевіряв та уточнював; пробував сам виконати пісню із запису. Важливим вважав, щоб коректу почутого робив народний співак-виконавець. «Пісню, — наголошував, — треба записувати так, як її витворив народ, інакше це не запис».
Цертелєв Микола Андрійович (1790, Хорол, Полтавщина — 1869, Москва) — поміщик, потомок князівського грузинського роду Церетелі.
Виступав зі статтями і рецензіями на фольклористичні теми в московських і петербурзьких журналах 20-х років ХІХ ст. Основні праці: «Погляд на старовинні російські казки і пісні» (1820), «Про твори давньої російської поезії» (1820), «Про віршування російських пісень» (1820), «Про народні вірші» (1827).
Найважливіше значення для науки має збірник «Спроба зібрання старовинних малоросійських пісень» (1819), що започаткував фольклористичні одножанрові видання. До нього ввійшли думи «Про втечу трьох братів із міста Азова», «Про Олексія Поповича, або Про бурю, яку перетерпіли козаки на Чорному морі», «Про смерть Івана Коновченка, або Про похід козаків проти татар», «Про хитрість Богдана Хмельницького у викритті відносин Барабаша з поляками», «Про похід гетьмана Богдана Хмельницького в Молдавію», «Про смерть гетьмана Богдана Хмельницького і обрання гетьманом сина його Юрія», «Смерть козака Федора Безрідного», «Сум сестри в розлуці з братом», «Від’їзд козака від родини» та історична пісня «Про зраду гетьмана Мазепи».
У вступній розвідці «Про старовинні малоросійські пісні» М. Цертелєв високо оцінив естетичну вартість народних дум, розглянув їх як сповнене патріотичного духу й поетичної гармонії джерело для пізнання минулого. Особливу увагу звернув на поетику ліро-епічних творів — метафори, порівняння, «оригінальну сміливість» образів, вміння творців дум майстерно переходити від одного почуття до іншого, колоритне зображення звичаїв і характеру українського народу. Вперше у вітчизняній фольклористиці обґрунтував важливість пізнавального значення фольклорних творів.
Видатні українські фольклористи. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій