Відгуки літературознавців про творчість Джорджа Байрона
Достоевский Ф. М.
«Про світове значення Байрона й історичну зумовленість байронізму»
Байронізм був моментальним, але великим, святим і необхідним явищем у житті європейських країн, а може, у житті й усього людства. Він з’явився у хвилини страшної туги людей, їх розчарування і майже розпачу. Після несамовитих екстазів нової віри щодо нових ідеалів, проголошеної наприкінці минулого століття у Франції, у передових тоді націях європейського людства наступив час, настільки не схожий на той, якого очікували, настільки далекий від віри людей, що наступне розчарування вразило своєю глибиною всю Західну Європу. І не від одних тільки зовнішніх (політичних) причин упали знову підняті на мить кумири, але й від внутрішньої їх неспроможності, що ясно побачили всі прозорливі серця й передові розуми. Новий час ще не означився, новий клапан не відкрився, і всі задихалися під заниженим і звуженим над людством колишнім його обрієм. Старі кумири лежали розбиті. І от у цю хвилину й з’явився великий і могутній геній, жагучий поет. У його звуках зазвучала тодішня туга людства й сумне розчарування його у своєму призначенні й у його ідеалах. Це була нова й нечувана ще тоді муза помсти й суму, прокльонів і розпачу. Дух байронізму раптом пронісся ніби по всьому людству, все воно відгукнулося йому. Це був ніби відкритий клапан; принаймні, серед загальних і глухих стогонів, навіть переважно несвідомих, це був саме той могутній крик, у якому об’єдналися всі крики й стогони людства. Як було не відгукнутися на нього й у нас, та й ще такому великому, геніальному й провідному розуму, як Пушкін? Усякий сильний розум і всяке великодушне серце не могли й у нас тоді оминути байронізму. Та й не за одним лише співчуттям до Європи й до європейського людства, а тому, що й у нас, і в Росії, саме на той час, окреслилося занадто багато нових, недозволених і болючих питань і занадто багато старих розчарувань…
Дьяконова Н. Я.
«Про особистість Байрона і її протиріччя. Досвід психологічного портрету»
Не вдоволений ні собою, ні своєю літературною діяльністю, розчарований у можливості знайти шлях до політичної активності, до боротьби в ім’я звільнення людства, Байрон то віддається глибокій меланхолії, то вибухає цинічним сміхом і не може втекти від самого себе. Щоденники й листи Байрона навіть більше, ніж твори, дозволяють судити про крайній його егоцентризм. Не егоїзм — проти цього свідчать прямі факти, що говорять про добродійність і щедрість поета, його здатність до самопожертви, готовність ставити чужі інтереси вище своїх,— але саме про егоцентризм, зосередженість на своєму внутрішньому світі. Однак ні в чому так не проявляється духовна велич Байрона, як у воістину разючій просторості цього внутрішнього світу, що включає світ політичний і соціальний, минулий і реальний, специфічно англійський і загальноєвропейський, світ літератури й науки. (Відгуки літературознавців про творчість Джорджа Байрона)
Все, що відбувається навколо, стає для Байрона не тільки темою для роздумів, але й переживаннями, частиною особистого досвіду, що співвідноситься із найбільш інтимними його емоціями. Досить згадати, з яким хвилюванням він пише про визвольний рух італійців: «Подумати тільки! Вільна Італія! Адже це сама поезія політики!» «Поезія політики», «християнство поезії», «політика для мене — справа почуття» — вже синкретизм цих понять свідчить про нерозривний зв’язок і емоційне значення їх для поета. Увесь світ — частина його, так само як і він швидко виростає у важливу частку світу, у предмет уваги й замилування всіх мислячих людей. Байрона цікавлять не тільки суспільні потрясіння й історичні зрушення, але й нескінченно різноманітна й складна галузь людських відносин і психологічних станів. Ця широта, відкритість розуму багатству вражень розкриваються в щоденниках і листах, що малюють автора у всіх проявах його надзвичайної особистості.
Разом із тим ця особистість виявляється багато в чому вразливою через дріб’язки, здавалося б, неварті її величі. Байрон марнославний, він поділяє численні пануючі упередження, він кілька разів із гордістю розповідає своїм кореспондентам, що Алі-паша з першого ж погляду на його маленькі руки й круті завитки волосся здогадався про його знатне походження; він цінує свої успіхи в плаванні, фехтуванні, стрілянині й верховій їзді набагато більше, ніж успіхи літературні. Він любить робити вигляд, що зовсім не працює над своїми творами, що пише їх у короткі перерви між побаченнями, відмовляється, з вірності аристократичному стану, брати за них гроші, а коли змушений під тиском обставин на це погодитися, торгується з видавцем із завидною енергією. Він дуже дотепно описує свої пригоди з доступними італійськими красунями — і не заперечує проти того, щоб ці описи читалися в дружньому колі. Він ділиться з кореспондентами інтимними деталями свого роману з графинею Гвіччіолі й не забуває підкреслити високе походження й освіченість своєї дами. Перемежовуючись із палкими посланнями до самої графині, ці листи кидають несподіване світло на особистість автора.
Несподіваною в характері людини такого духовного масштабу виявляється й нездатність прощати: про це свідчать торжество із приводу смерті ворогів, злісні випади проти дружини, карикатурний її портрет у ролі Донни Інеси, матері Дон-Жуана, і це після того, як він, порвавши з нею, проголосив її кращою з жінок. Він без коливань приймає й отриману після смерті тещі частку спадщини й прізвище «Ноель» і з дитячим задоволенням завершує свої листи ініціалами «Н. Б.» (Ноель Байрон), що збігаються з ініціалами Наполеона Бонапарта.
Усі ці суєтні дрібниці співіснують у Байрона зі справжньою великодушністю, здатністю співпереживати долі людства так само гостро, як власній долі, з безстрашною готовністю покласти життя на вівтар свободи й суспільної доблесті.
Безмежні протиріччя й безмежна незадоволеність, «душа, що себе сама терзає»,— ось доля Байрона, від якої не врятували його ні блискучий розум, ні прониклива дотепність, ні талант, ні шляхетність, ні громадянська мужність, ні суспільна запопадливість. Ці протиріччя, як уже було сказано, суть протиріччя його часу — часу великих очікувань, небачених зльотів духу — і принизливих падінь, зрад, душевних і політичних метань, спроб то пристосуватися до невартого людини порядку речей, то повстати проти нього. Ці крайності породжені небувалими потрясіннями у всіх сферах — політичній, економічній, філософській, релігійній, моральній, художній. (Відгуки літературознавців про творчість Джорджа Байрона)
Такий час для кожної мислячої людини обертається хворобливими пошуками — себе, поля діяльності, позиції, віри — пошуками, що приречені на невдачу під натиском обставин, що перевершують свідому волю індивіда. Звідси, до речі, ще одне протиріччя — між фаталістичним відчуттям приреченості й потребою противитися, відстоювати, захищати, споруджувати царство волі всупереч всесвітньому торжеству тиранії.
Жирмунський В. М. «Про походження Байронівських тем. Особливість фабули й основні мотиви «Східних поем» Байрона. Зв’язок із ними «Південних поем» Пушкіна»
Байронівські теми подають найбільш послідовне вираження художніх смаків цілої епохи. Романічна фабула, надзвичайні характери, що потрясають, і нерідко мелодраматичні душевні переживання, ефектні жести й пози, екзотична обстановка дії тощо — усі ці елементи поетичного байронізму існували до Байрона й одночасно з Байроном: варто згадати тільки в поезії «високого стилю» відомі імена Шатобріана, Вальтера Скотта, Томаса Мура й ін., а в популярній прозаїчній літературі кінця XVIII і початку XIX ст. той багатий струмінь романів «таємниць і жаху» (Уолпол, пані Радкліфф, Льюїс і багато ін.), з яких в епоху романтизму запозичила свої прийоми й теми «висока література» і, зокрема, у багатьох випадках поезія Байрона. Однак Байрон як «володар дум» свого покоління зумів у своїй творчості об’єднати ці елементи нового мистецтва й представити читачам у тій формі, яка з того часу все сильніше захоплювала їхню уяву й отримала ніби канонічне значення для своєї епохи. Пушкін вчиться в Байрона художньої композиції своїх поем і одночасно підпадає під вплив байронівських тем. Це не значить, що він запозичує у Байрона окремі особливості його творів; швидше, він підкоряється загальному духу його творчості, що виражає художні смаки епохи. Байрон у цьому сенсі означає для Пушкіна сучасну романтичну поезію з її новими темами й новим стилем. Але із всіх сучасників саме Байрон як «володар дум» найбільше вплинув на окремі частини тематичного змісту «південних поем» Пушкіна.
Для байронівської поеми характерний насамперед сам вибір події, особливості фабули, незалежно навіть від побудови цієї фабули в рамках тієї чи іншої композиції, сюжетної схеми. «Східні поеми» вводять нас у світ романічних подій, мелодраматичних, ефектних оповідальних мотивів і драматичних сцен, в особливу поетичну дійсність, настільки ж умовну й несхожу на оточуючу нас повсякденність, як героїчний світ стародавньої епопеї.
Рабиня залишає гарем свого пана й біжить із іновірцем-гяуром; її наздоганяють, зашивають у мішок і кидають у море; гяур мстить своєму ворогу, підстерігаючи його в горах зі зграєю розбійників, коли ворог поспішає на весільний бенкет; мати й наречена марно чекають убитого нареченого; гяур доживає свої дні в монастирі, картаючись від спогадів про загиблу кохану, розтривожений у передсмертному маренні її примарою, що встає із дна морського, «з холодної могили». Із таких мотивів складається фабула «Гяура», і в ній знову виокремлюються окремі ефектні картини: так, картина вершника, що мчить, на початку поеми; гяур рятується від ворога; покинутий зруйнований палац Гассана; битва в ущелині й смерть Гассана від руки гяура; поет зображує свого героя схиленим над тілом переможеного ворога й жадібно вдивляється в його риси, щоб прочитати в них відблиски душевного розпачу й мук совісті; закривавлений вершник приносить матері звістку про смерть Гассана тощо. (Відгуки літературознавців про творчість Джорджа Байрона)
Романічними подіями особливо багата фабула «Корсара». Зображено табір морських розбійників, нічну битву, пожежу палацу. Проводир розбійників, переодягнений дервішем, проникає в палац свого ворога, сідає за його стіл у той час, коли товариші готують нічний набіг. З палаючого гарему цей герой рятує красуню — кохану паші. Його спіймано і посаджено у темницю. Чекаючи катування й страти, він страждає від спогадів з колишнього життя. Урятована ним красуня, розчулена любов’ю до свого рятівника, заради нього вбиває свого пана й повертає бранцеві волю. Повернувшись до товаришів разом зі своєю рятівницею, корсар довідується про смерть залишеної ним коханої, яка не діждалася його повернення з полону.
Романтичний характер подій у «східних поемах» мотивується перенесенням дії в незвичайну обстановку — у віддалену від сучасності, більш поетичну епоху історичного минулого («Паризина», «Облога Коринфа») або в географічно далекі від нас екзотичні країни («Паризина» — Італія епохи Відродження, «Лара» — Іспанія, в інших поемах — Греція й Архіпелаг). Поет переносить нас в обстановку диких або напівдиких народів, в умови, далекі європейцеві, але сповнені поетичного побуту, вільних характерів, яскравих пристрастей. У «Корсарі» ми перебуваємо на острові піратів, в «Облозі Коринфа» — у війську турецького візира, в «Абідосській нареченій» — при дворі східного тирана, в «Гяурі», як було сказано,— у гаремі й монастирі. Герой — звичайно, європеєць («Гяур», «Корсар», «Лара», «Облога Коринфа») і, можливо, наш сучасник (у перших поемах), близький і поетові, і читачеві за своїм внутрішнім світом. Із цивілізованого європейського суспільства з його прозаїчно реальним побутовим укладом він потрапляє в інший, екзотичний світ, де стають можливими романтичні події й мелодраматичні прояви пристрастей, що звільнені від законів життєвої повсякденності, але тим більше зв’язані умовностями поетичного світу: літературною традицією й художніми пристрастями епохи. Ось чому мотиви байронівських поем такі «літературні», так нагадують умовний апарат оповідної прози романтичної епохи, особливо ж популярні романи «таємниць і жаху», про які вже було сказано вище.
Пушкін, як і Байрон, уводить нас у «південних поемах» у незвичайне, романічне, умовно-поетичне тло часів романтичної епохи: у табір розбійників, до циганів, що кочують, до диких племен вільних черкесів, у гарем кримського султана. У двох поемах («Кавказький бранець», «Цигани») його герой — теж європеєць, росіянин, сучасник, але разом із тим — людина, що зняла «пута освіти», що втекла на природу, в умови первісного життя. Таким прийомом мотивується у Байрона романтична фабула «південних поем», які зображують події, переживання, картини природи й побуту в тому романтичному стилі, якого вимагали поетичні смаки й весь духовний уклад романтичної епохи. Полон росіянина черкесами, його життя як пастуха у відокремленому гірському аулі, любов прекрасної тубілки, смілива втеча й загибель закоханої черкески; відважне життя двох розбійників, убивства й грабежі на великій дорозі, втеча з в’язниці, передсмертні марення покараного совістю злочинця; або полон польської князівни під час набігу кримського хана, гаремна трагедія, що закінчується вбивством з ревнощів і жорстокою «східною» стратою злочинної жінки; або, нарешті, пригоди молодого європейця в циганському таборі, вільна любов доньки степів, і знову — романтичне вбивство, цього разу коханої й суперника: все це мотиви, якщо не «запозичені» у Байрона, то у всякому разі такі, що належать тому умовнопоетичному світові, де володарем дум для сучасників був саме Байрон.