Відгуки письменників та літературознавців про творчість та особистість А. Міцкевича
Цими днями сталася подія, для нашого часу досить незвичайна. На зборах польських емігрантів один поет, зовсім, як кажуть, пересічний (йдеться про Ю. Словацького) і трохи заздрісний, прочитав вірш, звернений до Міцкевича, в якому серед похвал, які йому там складено, нарікав із щирим жалем — це не є ознакою поганого смаку,— на вищість цього великого поета. Це було, очевидно, і докором, і даниною пошани. Але похмурий Міцкевич, байдужий і до того, й до іншого, встає й імпровізує віршами відповідь йому чи, краще кажучи, промову, яка справила враження удару грому. Ніхто не може точно сказати, що сталося: у кожного з присутніх створилося особливе враження. Одні кажуть, що промова його тривала п’ять хвилин, інші кажуть — годину. Справедливо лише те, що говорив він так прекрасно і висловив думки настільки високі, що всі наче збожеволіли. Почулися крики й ридання, з багатьма сталися нервові приступи, інші не могли заснути всю ніч. Граф Плятер повернувся додому в стані такого дивного збудження, що дружина його подумала, ніби він збожеволів, і дуже злякалася. Але коли він передав їй, як міг, не імпровізацію Міцкевича (ніхто не може повторити з неї ні слова), а те враження, яке вона справила на слухачів, графиня Плятер сама впала в такий стан і почала ридати, молитися й марити.
Жорж Санд
Писати про Міцкевича — значить говорити про прекрасне,.. про справедливість, якої він був солдатом, про обов’язок, якого був героєм, про свободу, якої був апостолом, і про визволення, якого був провісником.
В. Гюго
Він був для сучасних і прийдешніх поколінь і медом, і молоком, і жовчю, і кров’ю духовною, був світочем передових поглядів свого часу, совістю нації, гаслом, що піднімало на боротьбу за єдність пограбованої й розшматованої вітчизни поляків.
З. Красінський
Усе в Міцкевичі збуджувало і викликало співчуття до нього. Він був дуже розумний, добре вихований, натхненний у розмовах, вишукано чемний… Він був усюди на місці: і в кабінеті вченого і письменника, і в салоні розумної жінки, і за веселим товариським обідом… Лише дехто з нас, що знали польську мову, могли оцінити Міцкевича-поета, але всі оцінили й полюбили Міцкевича-людину.
П. Вяземський
Адам Міцкевич, без сумніву,— найбільший поет польської нації і один із найгеніальніших людей, яких видало людство… Та духовна спадщина, яку Міцкевич полишив у своїх творах,— се тільки мала часть того, що він міг зробити протягом свого не дуже довгого життя, якби те життя зложилось щасливіше. В досить частих хвилях свого життя він підіймався на таку висоту поетичного натхнення, як мало котрий інший поет. У своїй письменницькій діяльності він виявляв велику різносторонність духовних інтересів, надзвичайну силу вислову та пластику поетичного малювання; притім як чоловік він був людина високоморальна, а його поетичний талант не ставав на перешкоді тверезому розумінню людей та відносин.
На мою думку, вплив Міцкевича в українській літературі не тільки не можна вважати за вичерпаний, але навпаки, з сильнішим і ширшим розвитком цієї літератури він перетвориться в суцільний та здоровий врожай, зерна якого геній польського поета посіяв у ряді поколінь українського народу.
І. Франко
Адам Міцкевич однаково великий як поет епічний і ліричний, однаково великий на вершинах свого трагізму, в світлих долинах свого гумору, в грозових хмарах своєї сатири.
Він стоїть перед нами — великий чарівник слова, творець безсмертних образів, людина величної, трагічної долі і високого патріотичного подвигу. Він стоїть перед нами, поет, яким захоплювались Жуковський, Вяземський, Козлов, Пушкін, Баратинський, Лєрмонтов, Гоголь, … Іван Франко, Леся Українка, Шопен, Жорж Санд, Сент-Бев… Він, людина, яка на світанку свого життя заявила у своїй знаменитій «Оді до молодості»:
Гей, до плеча плече! З’єднаєм
Ми землю одностайними рядами,
Ми в огнище одне думки зливаєм —
І душі наші зіллються вогнями!..
Він закінчив цю оду пророкуванням, яке збулося в наші Дні:
Лід рушить і спливе, а наостанку —
Вся гниль із забобонною юрбою…
Ну здрастуй же, ясний свободи ранку!
Визволення йде сонце за тобою!
Він перед нами… Ні, він з нами… До його гробниці не заросте народна, всенародна, всесвітня тропа…
По суті всі «Кримські сонети» — прекрасний живопис. Гіперболізм, властивий їм, пояснюється, по-перше, безпосереднім впливом східних поетів, на яких посилається сам поет (Крим уявлявся йому «Сходом в мініатюрі»), а по-друге,— тим, що на нього, уродженця рівнинної Білорусії з горбами, які величають там горами, а до того ж на людину, яка має «уяву, що доходить до галюцинацій» (Булаховський), не могли не справити дуже сильного враження досить скромні Кримські гори. І вже у всякому разі це не стилізація, а стиль.
М. Рильський
Ні галас одеських салонів, ні шум чорноморських хвиль, ні клич муедзинів зі шпилів кримських мінаретів не могли приглушити внутрішнього прагнення Міцкевича — почути голос своєї вітчизни, голос поневоленої Польщі, голос свободи… Зоря віри в свободу вела крізь Крим, крізь світ, крізь життя. Невгасний блиск цієї віри осяяв і кримські сонети Міцкевича. Не просто красою форми, багатством ритмів, барвистістю й новизною образів, не просто силою романтичного захвату, а глибшим, волелюбним змістом своїх строф, своєю відданістю думам про поневолену вітчизну привернули вони відразу після з’явлення в світ увагу як польських, так і російських передових читацьких кіл.
М. Бажан
Глибока ліричність, правдивість зображення складних людських почуттів, прониклива романтична розповідь про «Схід в мініатюрі» — Крим, про його природу, щира любов до рідної Польщі, до того ж високо поетична форма творів,— ось що захоплювало читача в «Кримських» і «Любовних» сонетах польського поета.
Г. Вересень
У «Кримських сонетах» вперше з’являється тема батьківщини, про яку дуже мало згадувалося в сонетах першої частини («Любовні»). Відчуття природи як могутньої волелюбної і нескореної стихії тут вже незалежне від любовних спогадів. Природа тут, сказати б, самодостатня і не потребує якихось порівнянь або асоціацій: вона є безперечним критерієм, ареною випробувань щирості та душевної сили Пілігрима. Саме південна природа — така незвичайна, яскрава, навіть екзотична — викликає в свідомості ліричного героя, що опинився так далеко від рідних місць, постійні і сумні думки про свою Литву. Про це зокрема йдеться у вірші «Пілігрим», який дає виразне уявлення про героя «Кримських сонетів». Це людина, позначена рисами волелюбності, багатогранності інтересів, здатна глибоко відчувати красу природи, палка і відверта у вираженні своїх почуттів. Пілігрим не просто захоплений південною природою, він повсякчас згадує далеку, можливо, назавжди втрачену батьківщину, забути яку неможливо…
М. Теплінський
На першому місці в «Кримських сонетах» стоїть природа — пишна, багата на барви, з мальовничими горами, мінливим морем, ясним південним небом. Але А. Міцкевич не просто милується чудовими краєвидами екзотичної південної природи. Його, як і Байрона, приваблювала не зовнішня краса природи, а могутня сила і свобода її: вона не підкорена ніякій тиранії, не знає ніяких кайданів. Картини природи, отже, мають ідейну функцію, виражають прагнення поета до свободи. Пейзаж у сонетах Міцкевича має ще й іншу функцію. Поет малює картини природи не як сторонній спостерігач, а як лірик, що в усьому передає свої власні настрої, переживання, думки. Всі його почуття і прагнення линуть до рідної Литви… В «Кримських сонетах» часом відчувається смуток, тужливий настрій. Але це туга не розчарованого романтичного героя-індивідуаліста, що тікає від людей на лоно природи, щоб там знайти спокій для душі і серця. Тут почувається туга здорової натури, яка прагне здорового людського життя, сповненого діяльності.
М. Чубач
У «Кримських сонетах» головними є не пейзажні малюнки, а сам поет і його світ, його думки і почуття, і прагнення, його «поетова країна», його світогляд… Вже самі назви багатьох сонетів передбачають опис окремих видів Криму. Проте вони цікаві не стільки зображенням певних картин, скільки тим настроєм, що в них відчутний, тими роздумами, що передані через пейзажні малюнки і які часом тільки вгадуються.
В. Крементуло
«Східна мудрість» мірзи зводиться до визнання тлінності людського буття і ницості людей перед лицем вічної природи. Пілігриму чуже таке споглядання. Він протистоїть мірзі як носій бунтівних ідей, як прихильник активного ставлення до життя. Зазнавши захоплення й розчарування, ліричний герой Міцкевича полишає по-своєму прекрасний, але надто вузький для нього світ любовних переживань. Патріот і бунтівник, він входить у «Кримських сонетах» у світ суворої боротьби, випробувань, небезпеки…
І. Горський