Габітус (лат. habitus — вигляд, зовнішність, склад) — сукупність зовнішніх ознак, зовнішній вигляд людини, тварини, рослини тощо. У філософській традиції габітус означає сукупність індивідуальних виявів фізичних особливостей (хода, жести, манери) як цілісного образу людини. Поняття «габітус» у соціологію запровадив П. Бурдьє, надалі його неодноразово використовували Г.-В.-Ф. Гегель, Е. Гусерль, М. Вебер, Е. Дюркгейм і М. Мосс. Габітус виступає як регулярність практик агента, що відтворюються, повторюються і є відносно стійкими у часі і просторі. Як структуруюча структура габітус має дещо іншу природу, ніж практики і соціальні відносини. Соціальні відносини являють собою минулі умови і практики, які стали передумовами теперішніх, а габітус — це «сліди» минулих практик агента, що визначають його теперішні й майбутні практики, будучи їх внутрішніми передумовами. Габітус виконує посередницьку функцію у схемі «соціальні відносини — практики», є проміжною ланкою між теперішнім і майбутнім і стає відтворенням зовнішніх структур у вигляді внутрішніх структур особистості.
Поняття «габітус» як опосередковуюча ланка між умовами практик агентів та їх реалізацією допомагає вирішити ці суперечності між опозиціями «індивід — суспільство», «свобода — детермінізм», «структура — дія» тощо. Габітус забезпечує не лише відтворення, а й певну мінливість соціальної структури у практиках індивіда, оскільки детермінує практики не безпосередньо, а через певні обмеження, уявлення про можливе, ймовірне і неможливе. Дія формується на основі суб’єктивної оцінки об’єктивних імовірностей, зіставлення бажаного і можливого. Оскільки габітус формується під впливом середовища, подібні умови здатні породити схожі габітуси, а схожість останніх може стати основою виникнення соціальних груп. Відношення між габітусами агентів, що належать до однієї соціальної групи, можна представити як відношення гомології (подібності).