Гарсіа Маркес Габріель (нар. 1928 р.) — колумбійський письменник, публіцист, лауреат Нобелівської премії (1982).
Основні твори: «Полковнику ніхто не пише» (1958), «Лиха година» (1961), «Сто років самотності» (1967), «Осінь патріарха» (1975), «Кохання під час холери» (1985).
Народився майбутній письменник у провінційному містечку Аракатака (Колумбія), до восьми років виховувався в домі діда, звідки й виніс особливе міфологічне світовідчуття. Зі смертю діда переїздить до інтернату, де туга за рідною домівкою спонукала його взятися за перо. З 1946 р. Маркес навчається в університеті в Боготі на юридичному факультеті, з 1948 р. розпочинає репортерську діяльність, з’являються окремі літературні твори. Справжня письменницька слава приходить до Маркеса 1967 р., коли побачив світ його роман «Сто років самотності». Характерною ознакою доробку письменника є міфо-поетична забарвленість його творів, змалювання повсякденного побуту людей у стилі «магічного реалізму» (умовна назва модерністської течії в літературі).
Письменник створює фантастичну дійсність на тлі реальних життєвих подій для більшої акцентації уваги читача на болючих проблемах сьогодення. Провідним у творчості письменника є мотив самотності, відчуження людини у глобалізованому світі. Кожний із творів письменника містить попередження, застереження, сумні пророцтва. Маркеса непокоїть процес моральної деградації людини і світу. У найвідомішому романі-міфі, романі-хроніці «Сто років самотності» розповідається про історію заснування, розквіту, виродження й загибелі шести поколінь роду Буендіа. Ця історія проектується на людство в цілому. Цим твором автор застерігає від небезпечної хвороби — відчуження, самотності людини, приреченої на загибель у технократичному, жорстокому світі, де матеріальні цінності знищують духовні надбання людства.