Гафіз (справжнє ім’я — Ходжа Шамседдин Могаммад; бл. 1325—1389 чи 1390) — персько-таджицький поет, автор газелей про кохання.
Відомі твори «Серце — скинія святині: для любові тихий храм…», «З мого пораненого серця твої уста пили доволі…», «Я по троянду в сад спустився на світанні…».
Походив із сім’ї купця, але після смерті батька став підмайстром дріжджового цеху. Мав прекрасні здібності й вивчив напам’ять весь Коран (хафезе з араб, означає «пам’ять», звідси псевдонім Гафіз). Але справжню славу йому принесла поезія. Спочатку, коли він пробував віршувати, чув лише глузування. Тоді, за легендою, майбутній поет ніби наважився вимолити поетичний хист у померлого поета-містика Баба Кухи Ширазіпіти. Уночі він відвідує гробницю, довго молиться, падає знесилений долу й засинає, а вві сні його відвідує старець
Алі, шанований мусульманами нарівні з пророком Мухаммадом, дає йому якоїсь страви та промовляє: «Віднині ворота знання тобі відчинені». Відтоді газелям Гафіза не було рівних. Ця легенда схожа на інші «біографії» давніх поетів (зокрема Есхіла). Віршам Гафіза, який вважав себе учнем Рудакі, притаманні увага до внутрішнього світу людини, найтонших відтінків її почуттів; у своїх газелях поет оспівував жіночу красу, кохання. Для його поезій характерні алегоричність, багатозначність образів.