Глобалізація (франц. global — всесвітній, загальний, від лат. globus — куля) — процес (або комплекс процесів), який вкладає соціальну трансформацію в межі просторової організації соціальних відносин та компромісів, котрі характеризуються поширеністю, інтенсивністю, швидкістю і впливом, генеруючи трансконтинентальні чи міжрегіональні потоки та низку діяльностей, взаємодії і способів реалізації влади (Д. Гелд). Е. Гідденс визначає глобалізацію як інтенсифікацію всесвітніх соціальних відносин, які поєднують віддалені місцевості (окремі локальності) таким чином, що місцеві події стають частиною подій, котрі відбуваються на великій відстані, і навпаки. Якщо поєднати сутнісні ознаки глобалізації та системну референтність цього процесу, то вона стосується «багатовимірності сітки соціальних процесів, які формують, примножують, посилюють та інтенсифікують всесвітні соціальні взаємозв’язки та обміни, в той же час зміцнюючи у населення усвідомлення процесу поглиблення зв’язків між локальним і тим, що знаходиться на відстані» (М. Стегер). Теоретичною підставою для виникнення теорій глобалізації є становлення системного сприйняття соціальних процесів, яке змусило науковців у певний момент вийти за межі традиційного тлумачення поняття «суспільство», яке протягом тривалого часу просторово пов’язували лише з національною державою. Попри те що ще К.-А. Сен-Сімон, О. Конт, К. Маркс, теоретики геополітики тощо розглядали соціальні процеси в універсальній (або ж глобальній) перспективі, ще у 60-ті ХХ ст. суспільство вважали складовою іншої соціальної системи (А. Шилз). На увазі малося не глобальне суспільство, а як максимум національно-державна матриця. Проте аналіз світових повоєнних трансформацій сприяв виходу суспільствознавчого аналізу за межі окремого суспільства. Стимулом для виникнення теорій глобалізації. стала низка глобальних тенденцій розвитку: інтенсифікація інтернаціональних товарних і фінансових потоків, формування транснаціональної економіки; формування сфери транснаціональної політики; усвідомлення існування глобальних проблем сучасності, які потребують глобального антикризового менеджменту. У 60—70-ті ХХ ст. з’являються концепції «глобальної соціології» (В. Мур), «світового суспільства» (Дж. Бартон), «світового села» (Х.-М. Мак-Люен) та «світ-системи» (І. Валерстайн), але активне зацікавлення аналізом глобалізації виникає у 80-ті, коли це поняття став активно популяризувати Р. Робертсон. На початку 90-х сформувалася група суспільствознавців, які розробляли різні аспекти глобалізаційної теорії на стику соціології, економіки, культурології (крім вищезгаданих, М. Арчер, М. Фезерстоун, А. Аппарадураї, Б. Тернер, В. Бек, С. Леш). Предметні сфери теоретичних пошуків представників глобалізаційного дискурсу концентруються довкола понять «інтернаціоналізація» та «глобалізація», «глобальність», дихотомії «глобальне/локальне». Прихильники теорії світ-системи (див.: Світ-системний аналіз) заперечують потребу використання поняття «глобалізація», вважаючи його нав’язаним владними структурами. Це є наслідком належності багатьох дослідників глобалізації до лівого політичного дискурсу. Е. Гідденс, який аргументовано стверджує, що глобалізація є безпосереднім продовженням модернізації, розглядає її у чотирьох інституційних вимірах: світова капіталістична економіка, система національних держав, світовий військовий порядок, міжнародний поділ праці, які, врешті, зводяться до двох — світової економіки та світової політики (1990). Така модель глобалізації характеризує її як низку аналогічних, однопорядкових тенденцій у різних інституційних сферах, які призводять до формування глобальної системи взаємозв’язків і взаємозалежностей між локальними процесами. Критики цього підходу (Р. Робертсон) прагнули включити у предмет теорії глобалізації свідомість та діяльність індивідів. Р. Робертсон вивчає трансформування культури, свідомості, «життєвого світу» індивідів і локальних спільнот під впливом експансії капіталізму, західного імперіалізму та глобальної мережі мас-медіа.
Поєднання тенденцій гетерогенності та гомогенності, взаємопроникнення глобального та локального учений позначає терміном «глокальність» (1995). Підхід Р. Робертсона використав В. Бек, який сформулював категорію «транснаціонального соціального простору» і визначив глобалізацію як «не пов’язані кордонами повсякденні дії в різних вимірах економіки, інформації, екології, техніки, транскультурних конфліктів і громадянського суспільства». Процеси глобалізації. у цих сферах наділені власною внутрішньою логікою та не редуційовані один до одного (1997). Послідовник цього підходу Г. Терборн зосереджений на поєднанні глобальної взаємозалежності та глобальної свідомості. Він вважає, що глобалізація вказує на «тенденції до світового поширення, впливу чи взаємозв’язку соціальних феноменів або до загальносвітової поінформованості серед соціальних акторів» (2000). А. Аппарадураї (1990) та М. Вотерс (1999) розглядають глобалізацію як детериторіалізацію — втрату зв’язків соціальних процесів з фізичним простором — і більшу увагу приділяють процесам культурно-символічного обміну. Глобальність і локальність вони вважають складовими глобалізації. Вказані підходи становлять теоретичний стрижень вивчення глобалізації, але це явище також є об’єктом інтенсивного дослідження економістів, політологів, культурологів, які розробляють спеціальні теорії глобалізації, предметом обговорення у національних і міжнародних мас-медіа. Явище глобалізації є вагомим чинником соціально-політичного розвитку світу. Соціологія адекватно й конструктивно може досліджувати сутність глобалізації й визначати властиві їй тенденції, оскільки вона вивчає соціальні процеси, відносини, системи, організації та особистість, яка включена у соціальні відносини. Згадані аспекти є основою глобалізації й визначають її зміст. Трансформація соціологічного знання відбувається під впливом усвідомлення науковцями потреби удосконалення теоретичного інструментарію для вивчення глобальних соціальних процесів. Н. Смелзер додав до звичних трьох рівнів соціологічного аналізу (макро-, мезо- і мікро-) вищий — глобальний. Контент-аналіз, структурний аналіз, спостереження та ін. методи соціології дають змогу проникнути у сутність явища, виявити характер структурних зв’язків і взаємодії окремих його елементів, особливо глобальних систем та інститутів з їх чітко окресленою структурою, які задають темп глобальним процесам, регулюють і визначають (або прагнуть визначати) їх спрямованість. Ідеться про систему міжнародних відносин, міжнародні організації різного характеру, глобальні економічні актори (ТНК, міжнародні фінансові установи), інституціональні структури регіональної, політичної та економічної інтеграцій. Продуктивними можуть виявитися соціологічні дослідження глибинних аспектів, змісту, перспектив глобалізації, зокрема інформації, її функціонування й циркуляції як у найглобальніших системах (побудованих за територіальним чи змістовно-функціональним принципом), так і поза їх межами. Сучасні суспільства ґрунтуються на діахронних і синхронних інформаційних зв’язках, для глобалізації актуальні синхронні. Інформація про моделі суспільного розвитку накопичується в певних центрах і звідти поширюється у різних напрямках, певним чином підпорядковуючи та включаючи інформацію, яка акумулюється поза центрами глобалізації. Попередні соціологічні спостереження свідчать, що масиви інформації, які йдуть із визнаних світових глобалізаційних центрів і систем, розташованих у США та деяких країнах Західної Європи, значно перевищують ті, що потрапляють у ці регіони з інших частин світу; інформація, яка надходить до глобальних центрів, не впливає на трансформацію їх діяльності. За таких умов є два способи реагування виробників невеликих масивів інформації: докладати надзвичайних зусиль до радикальної трансформації інформаційних зв’язків, на яких вибудовується те чи інше суспільство, і здійснювати тиск на глобальні центри; відшукувати ніші, куди можна було б інкорпоруватися, а вже згодом разом із лідерами глобалізаційних процесів трансформуватися. Більшість країн внаслідок обмеженості ресурсів (економічних, ідеологічних, культурних) не можуть реалізувати перший шлях, тому актуальнішою є концентрація зусиль на другому (зокрема, для України).