Голосіння. Український фольклор. Конспекти лекцій
Великою таємницею природи людина вважала смерть, бо знала, що жодні сили не можуть прогнати чи здолати її. «Якби не вмирали, то б під небо підпирали», — стверджує народна мудрість про неминучість відходу людини з цього світу. Усвідомлення неминучості смерті й водночас безперервності життєвого ланцюжка допомагало переносити біль утрати, не давало змоги сумові й тузі ятрити душу. Більше того, це іноді було претекстом різних жартів. Відомий запорозький звичай, коли курінний, приймаючи козака-новобранця, відводив йому місце в курені, промовляючи: «Ось тобі домовина, а як умреш, то зробиш ще коротшу».
Зі смертю пов’язано чимало вірувань і уявлень. У сиву давнину існувало переконання, що людина не зникає безслідно, а переселяється з одного світу в інший, у світ померлих членів роду. Покійник ніколи не пориває зв’язків із світом живих. Його душа піклується про них, допомагає порадами, а в особливі поминальні дні прилітає на частування. Отже, небіжчика вважали доброчинцем і охоронцем роду. Однак коли прогнівити його, він перетворювався на небезпечного демона. Тому прощатися з померлим ішли ближня і дальня рідня, сусіди, знайомі. Ішли виявити пошану до нього, задобрити, розважити, щоб не робив зла і покинув живих примиреним з ними. Цими уявленнями сповнений зміст голосінь (плачів, тужінь, жалоби), які нібито мають характер магічних формул, бо тодішня людина глибоко вірила в магію слова та обрядового дійства.
Голосіння — імпровізаційні поетичні твори, пов’язані з похоронним обрядом або проводами в рекрути.
Не гоже було мовчати, коли проводжали людину в останню путь. Хто не вмів голосити за померлим, запрошував жінок-плачниць, які й виливали жалобу в дивні мережива голосільного мелосу. Голосили, плакали тільки жінки й діти. Жіноче голосне оплакування покійника було ритуальним обов’язком. Чоловіки якщо й плакали, то тихо. Чоловічий плач, на відміну від жіночого голосіння, не був кодом і не мав ритуальної значущості.
Голосіння — своєрідна обрядова розмова з померлим, позначена індивідуальними переживаннями людей, яких спіткало непоправне горе. У ньому зверталися до небіжчика, виражали біль і жаль з приводу його смерті; закликали повернутися, піднятися, промовити хоч словечко; докоряли йому, що посиротив рідних, кинув своє господарство; висловлювали побоювання, що без нього сім’я не зможе дати ради ні собі, ні господарству, буде беззахисною перед людською кривдою. Звучали в них і прохання прибути на коротке побачення, і запити, коли чекати, звідки виглядати. Детально в голосіннях подано контрастну картину покинутого світу порівняно з тим, куди перейшов небіжчик.
Серед голосінь вирізняють своєрідні тематичні групи залежно від віку, статі, родової ознаки померлого: за дівчиною, парубком, дитиною, матір’ю, батьком, чоловіком тощо.
Голосили не тільки за померлими родичами. Тужили за батьківською хатою, коли доля гнала на чужину, й за тими, хто йшов служити до війська. Особливо поширеними були рекрутські голосіння, що мали багато спільного з похоронними плачами. «Тяжкою», «вічною неволею» називали солдатську службу. У рекрутських плачах мати, сестри виливали тугу за відданими до війська синами й братами.
Виконували голосіння досить експресивно у вільній речитативній формі, виробленому віками ритмі співаної декламації. Часто виконавці імпровізували, чому сприяли гнучкість будови і розміру цих пісень. Усе залежало від хисту і таланту плачниці. Тому серед голосінь є високопоетичні зразки з викінченими формою і змістом.
Мова у голосінні піднесена, багата на фігури поетичного синтаксису: звороти, повтори, риторичні звертання і запитання, тавтології. Усе це групується у своєрідні тиради і періоди, що передають закінчену думку. Плачі мають чимало спільного з іншими народнопоетичними жанрами. Речитативний стиль, музичну форму і протяжні мотиви жалощів, голосінь використано також у думах. Не випадково думи про перебування українців у турецькій неволі називають невільницькими плачами. Мотиви розлуки, жалю, туги, любові характерні для весільних, сирітських, козацьких, чумацьких, наймитських та інших ліричних пісень, у яких розповідається про розлуку, смерть близької людини, сирітство, бідування на чужині тощо.
Найдавніші згадки про існування звичаю ритуального оплакування померлих є в історичних та літературних пам’ятках Х—ХІV ст. Зокрема, про голосіння («плачі», «воплі», «жаленія», «ламання рук») згадано в «Повісті минулих літ», «Галицько-Волинському літописі» та у «Слові про Ігорів похід». До голосінь зверталися М. Смотрицький (полемічний трактат «Тренос»), Г. Квітка-Основ’яненко (повість «Маруся»), Т. Шевченко (поема «Тризна»), Марко Вовчок (оповідання «Горпина»), М. Коцюбинський (повість «Тіні забутих предків»), Леся Українка (поезія «Жалібний марш») та інші митці.
На сучасному етапі голосіння як високохудожні поетичні твори про людську жалобу майже вийшли з ужитку. Залишки голосільного мелосу є в прозових примовляннях і приказуваннях.
Голосіння. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій