Гуманізація (лат. humanus — людяний) — процес «олюднення» суспільного життя, основою якого є світоглядний принцип, за яким людина є найвищою суспільною цінністю, здатною до необмеженого розвитку і самовдосконалення, реалізації всіх своїх сутнісних сил, здібностей і талантів. Ідеї, які стали підґрунтям гуманізації в європейській інтерпретації, відомі з різних джерел ще з V—IV ст. до н. е. Концепція гуманізації набуває відносної завершеності в епоху Ренесансу (А. Данте, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо, Дж. Піко делла Мірандола та ін.) як учення про пріоритет у суспільному житті людських цінностей, мистецький етично визначений напрям, що утверджує ідеал людини як освіченої та високоморальної особистості.
Протягом розвитку цивілізації гуманізація набуває різних напрямів, форм, забарвлень: релігійних та атеїстичних, політичних та ідеологічних, мистецьких та етичних, раціональних та ірраціональних, оптимістичних і песимістичних. Натепер гуманізація набуває глобального характеру як процес утвердження гуманних цінностей у світовій культурі, політиці, економіці. В українських суспільствознавців проблема гуманізації постає як процес відродження і розвитку національної культури, держави, громадянського суспільства.