Гуманізм — система ідей і поглядів на людину як вищу цінність і зміст суспільного буття. В абстрагованому від конкретно-історичних і соціокультурних умов вигляді гуманізму є спрямованістю суспільної та індивідуальної свідомості на людину, її благо, розвиток її задатків, формування в ній внутрішньої свободи і відповідальності. В історичному аспекті гуманізм — прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, що проголошувала повагу до гідності і розуму людини, її право на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей. Цицерон називав гуманізмом культурний і моральний розвиток людських здібностей у естетично завершену форму у поєднанні із людяністю. Пізніше (до Нового часу) як гуманізм розуміли рух, що протистоїть схоластиці і духовному пануванню церкви. Гуманізм поширився в епоху Ренесансу: А. Данте, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо були «батьками» італійського гуманізму.
Історичними попередниками гуманізму були греки, які прибули з Візантії в Італію: Мануель Хризолорас (працював у Флоренції на початку ХІ ст. вчителем грецької мови), кардинал Віссаріон, Георгій Геміст Плетон та ін. Відомими гуманістами були італійці Енеа Сільвіо Пікколоміні (Папа Пій II), Лаврентій Валла, кардинал П’єтро Бембо, за межами Італії — іспанець Вівес, французький книгодрукар Р. Ествен, Ф. Стапуленсіс, К. Бовіль, Ж. Боден, М. де Монтень, британці Т. Мор, Д. Коле, Ф. Сідней, Т. Еліот, представники Кембриджської школи. У Нідерландах і Німеччині утворилися центри гуманізму (представники: Р. Агрикола, Й. Рейхлін, Д. Еразм, К. Цельтіс, У. фон Гуттен, М. Руф, К. Пойтінгер, В. Піркгеймер та ін.). Гуманізм як різновид прагматизму є одним із напрямів теорії пізнання, відповідно до якого процес пізнання за мотивами, обсягом і цілями є тільки людським, тому не може вийти за межі людини, породжений і обумовлений людськими потребами.