Гумільов Лев Миколайович (1912—92) — російський історик, етнолог, тюрколог, алтаїст, доктор історичних і географічних наук, дійсний член Російської академії природничих наук. Син російських поетів М. Гумільова і Ганни Ахматової. Його переслідувала і систематично заарештовувала радянська влада. У 1938 отримав 10 років таборів на Біломорканалі за сфабриковану участь у контрреволюційній діяльності. Реабілітований і звільнений у 1956. Наприкінці 50-х ХХ ст. розпочав плідну наукову діяльність у галузі тюркології та алтаїстики (дослідження історії хунну, хозар, монголів, бурятів тощо), з середини 60-х — розробив принципово нову теорію етногенезу. Її основою є циклічний принцип історичного розвитку, який Гумільов вперше безпосередньо екстраполював на етноси.
Підґрунтям етнічного розвитку Гумільов вважав принцип пасіонарності (від лат. passio — пристрасть, запал) — ірраціональне, неконтрольоване бажання активності, нових завоювань, підкорення інших тощо. Кожен етнос проходить етапи зародження, зростання, зрілості, старіння та відмирання, відповідно змінюється рівень активності етносу від надмірного, неконтрольованого на етапі «молодості» до ледь помітного чи фактично пасивного в «старості». Фази етногенезу, за Гумільовим, такі: ембріональна, коли етнос знаходиться в гармонії з довкіллям, тобто навколишнім ландшафтом, енергетично врівноважений із середовищем; підйом; акматична фаза (грец. akme — розквіт — ідеальний баланс між фізичним та інтелектуальним); надлом; інерційна фаза; обскурація (лат. obscuratio — затемнення, затьмарення тощо); гомеостаз (грец. homoios — подібний та stasis — стояння, нерухомість — сукупність складних процесів пристосування організму до довкілля); меморіальна фаза; виродження.