Гіпотетико-дедуктивний (грец. hуpothesis — основа, припущення і лат. deductio — відведення) метод (грец. methodos — спосіб пізнання) — метод наукового пізнання і міркування, що ґрунтується на виведенні за правилами дедукції наслідків з гіпотез чи інших висновків, істинність яких необхідно встановити. Дослідники гіпотетико-дедуктивного методу по-різному трактують питання про його структуру, а саме про походження первинних гіпотез. Деякі науковці стверджують, що при побудові гіпотетико-дедуктивних систем не ставиться питання, звідки беруться відправні гіпотези, вони приймаються як уже сформовані; а утворення гіпотез розглядається як зовнішнє, індиферентне для цих систем. Отже, гіпотетико-дедуктивний метод зводиться до дедукування висновків з гіпотез і підтвердження їх емпіричними даними. Інші дослідники вважають, що гіпотези є основним визначальним структурним елементом гіпотетико-дедуктивного методу і що вони виникають у процесі становлення й розвитку. Однак визнано, що за такого підходу провідною процедурою гіпотетико-дедуктивного методу є дедукування з гіпотез відповідних наслідків. Тому, незважаючи на розбіжності в трактуванні гіпотетико-дедуктивного методу, можна вважати особливістю гіпотетико-дедуктивних міркувань дедукування з гіпотез певних наслідків. Оскільки дедукція повністю переносить значення істинності засновків на наслідок, а засновками виступають гіпотези, то наслідок гіпотетико-дедуктивного міркування буде правдоподібним або певною мірою ймовірним. Якщо ступінь правдоподібності досить високий, то висновок вважається практично достовірним. Гіпотетико-дедуктивний метод поділяють на дві групи залежно від виду їх засновків. Першу, найчисленнішу, групу становлять міркування, засновками яких є гіпотези, істинне значення яких ще потрібно довести. Істинність чи хибність гіпотез встановлюється через перевірку виведених з них логічних наслідків. Якщо логічні наслідки якоїсь гіпотези постійно підтверджуються, тобто виявляються істинними, то й сама гіпотеза визнається практично достовірною, хоча визнати її логічно істинною, тобто доведеною, не можна. Якщо дедуктивно виведений з деяких гіпотез наслідок виявляється хибним, то це вказує на хибність гіпотези. Другу групу формують міркування, засновки яких заздалегідь хибні або хибність яких можна встановити.
Ці міркування будуються т. ч.: висловлюють припущення в ролі засновку, потім за правилами дедукції виводять з нього висновки, які суперечать очевидним фактам чи істинним твердженням. Так, у процесі дискусії можна переконати опонента в хибності його припущень. Прикладами таких міркувань є метод міркування від протилежного, що використовують у доказах (т. зв. непрямий доказ від протилежного), відомий ще в античній логіці метод спростування (доведення до абсурду), а також знаменитий сократівський метод пошуку істини через висування припущень з подальшим їх спростуванням переконливими аргументами. Гіпотетико-дедуктивні міркування зазвичай використовують у тих випадках, коли не існує інших способів встановлення істинності чи хибності досліджуваних припущень. Для науки основний інтерес становлять гіпотетико-дедуктивний метод першої групи. Міркування, в яких засновки суперечать фактам чи загальноприйнятим поглядам (хибні), часто використовують у дискусіях і суперечках. У науковому пізнанні гіпотетико-дедуктивний метод широко застосовують з XVII—XVIII ст. Першим його використав Г. Галілей у механіці при встановленні закону сталості прискорення тіл при падінні. І. Ньютон створив теорію класичної механіки у вигляді гіпотетико-дедуктивної системи, засновками якої є три основні закони руху. Успішне застосування гіпотетико-дедуктивного методу у механіці, а також вплив ідей І. Ньютона в науковому середовищі зумовили поширення цього методу в різних сферах природознавства. Логічні дослідження гіпотетико-дедуктивного методу розпочалися в середині ХІХ ст., у результаті яких було виявлено, що наукове пізнання зазвичай має справу з певною системою гіпотез, поєднаних дедуктивним методом. Така система гіпотез називається гіпотетико-дедуктивною, а метод, що ґрунтується на її застосуванні, відповідно — гіпотетико-дедуктивним. Часто вся наука або її окремі розділи за своєю структурою виявляються гіпотетико-дедуктивними системами. Така система являє собою послідовний ряд (чи ієрархію) гіпотез, ступінь абстрактності й загальності яких збільшується з віддаленням від емпіричного базису. На вершині розміщуються вихідні гіпотези, тобто найзагальніші, абстрактні принципи наукових теорій, які не можуть безпосередньо порівнюватися з даними досвіду, однак наділені найбільшою логічною силою. З них як із засновків виводять за правилами дедукції наслідки, тобто гіпотези нижчого рівня. Будь-яка гіпотеза наступного рівня є логічним наслідком не лише гіпотези (чи гіпотез) попереднього рівня, але й всіх гіпотез вищого рівня. На найнижчому рівні виявляються наслідки, які стосуються реальних об’єктів і які можна перевірити емпірично. Такі емпіричні наслідки називають гіпотезами нижчого рівня, або гіпотезами, які можна емпірично перевірити. Підтвердження гіпотез нижчого рівня є непрямим підтвердженням гіпотез вищого рівня. Така побудова наукових теорій у вигляді гіпотетико-дедуктивних систем дає змогу не лише досліджувати логічні взаємозв’язки між гіпотезами різних рівнів абстрактності, а й емпірично перевірити та підтвердити наукові гіпотези і теорії. Гіпотетико-дедуктивний метод найширше застосовується у галузях природознавства, де використовується розвинутий концептуальний апарат і математичні методи дослідження (фізика, хімія, біологія, астрономія тощо). Але сфера дії гіпотетико-дедуктивного методу значно ширша, він може застосовуватися у всіх науках, де обґрунтування висунутих гіпотез здійснюється через різні види перевірок наслідків (зокрема, в емпіричній соціології застосовуються статистичні методи аналізу отриманих фактів). Застосування статистичних методів дає змогу відповісти на запитання, яка гіпотеза суперечить досвідним даним, а яка — ні. Отже, логіка статистичних міркувань відтворює схему гіпотетико-дедуктивного методу.