Дарвінізм соціальний — напрям у суспільствознавстві (середина ХІХ — початок ХХ ст.), що виник під впливом теорії Ч. Дарвіна і трактує закономірності біологічної еволюції, принципи природного відбору як детермінуючі чинники суспільної еволюції. У межах соціального дарвінізму та наближених до нього течій соціальне життя розглядається як арена безперервної боротьби, конфліктів між індивідами, групами, суспільствами, соціальними рухами, інститутами тощо. Основна ідея соціального дарвінізму зводиться до ствердження того, що в основу соціальної структури покладено природні здатності людини. Усі соціологічні положення відповідають природничим законам. Вважається, що соціальний дарвінізм є не лише напрямом, а й біолого-еволюціоністською парадигмою, що проникла у різні напрями і школи соціології. Постулати теорії Ч. Дарвіна, зокрема про природний відбір, боротьбу за існування, виживання найсильнішого, були притаманними соціальній думці другої пол. ХІХ ст. Попередником соціального дарвінізму був Т.-Р. Мальтус (1766—1834), який стверджував, що зростання народонаселення відбувається у геометричній прогресії, а життєвих ресурсів — в арифметичній, що призводить до активізації боротьби за існування. Фундатором соціального дарвінізму був Г. Спенсер, який використовував його для обґрунтування принципів індивідуалізму і конкуренції, стихійності в суспільному розвитку і вільного від державного втручання ринкового капіталізму.
Економічній конкуренції Г. Спенсер приписував ту саму роль, яку відігравав природний відбір у теорії Ч. Дарвіна. Соціальний дарвінізм обґрунтовував зв’язок між біологічними та соціальними процесами, конфліктний, суперечливий характер суспільного розвитку. Йому властивий натуралізм у тлумаченні соціальних явищ і редукціонізм, тобто зведення соціальних закономірностей до біологічних. У США ідеї Г. Спенсера були адаптовані Л. Вордом, Ф. Гіддінгсом та В.-Г. Самнером. У різний час під впливом соціального дарвінізму частково перебували К. Маркс, Г. Тард, А. Лоріа, Ж. Ляпуж, Е. Феррі, Г. Зіммель, Т. Веблен та ін. Е. Дюркгейм, не сприймаючи редукціонізм, використовував поняття (асоціації), пов’язані з термінологією соціального дарвінізму. Цей напрям не був цілісним явищем: його наслідували автори, які обстоювали відмінність дарвінізму «біологічного» від соціального дарвінізму (Л. Гумплович). Серед представників соціального дарвінізму є як прибічники, так і противники соціальної нерівності. Соціальний дарвінізм не зводиться лише до сприйняття актуальних відкриттів у біології ХІХ ст., він передбачає удосконалення на новому етапі історичного розвитку наукового знання давнішої інтелектуальної традиції, пов’язаної з поглядами та працями Полібія, Н. Макіавеллі, Ж. Бодена, Т. Гоббса. Останній у своїй теорії суспільного договору вказував на можливість нав’язування соціальної нерівності (у контексті утворення держави) сильнішою групою завойовників, що стало одним з аргументів на користь ідеї етнічного підґрунтя нерівності та класової боротьби як розвитку цього конфлікту. У цьому контексті, але з використанням діалектичного методу класики марксизму створили чимало праць. Із середини ХХ ст. вплив соціального дарвінізму суттєво зменшився, деякі ідеї соціокультурної адаптації, відбору розвивалися у функціоналізмі, соціобіології, порівняльній етології. Вульгаризовані та некритично сприйняті соціал-дарвіністські ідеї стали виправданням для формулювання ідей етноцентризму, расизму, іноді — складовою тоталітарних ідеологій.