Демографія (грец. demos — народ і grapho — пишу) — наука про закономірності відновлення та міграції населення, особливості їх вияву та еволюції на різних історичних етапах суспільного розвитку, в різних соціально-економічних і етнокультурних умовах. Предметом її вивчення є також демографічна поведінка та її види (репродуктивна, збережувальна, матримоніальна, міграційна). Демографія досліджує народжуваність, смертність, шлюбність, кількість розлучень, процеси відновлення населення, зміну його вікових і статевих пропорцій, сімейну та генетичну структури суспільства, динаміку населення і його формування в районах нового освоєння. Між демографічними процесами і структурами існує тісний взаємозв’язок: інтенсивність одних зумовлює зміни інших, і навпаки. Так, зі зростанням народжуваності відбувається омолодження населення, збільшення частки осіб працездатного віку. Падіння рівня народжуваності, збільшення тривалості життя є факторами демографічного старіння, збільшення частки осіб похилого віку. Всі демографічні процеси зумовлені економічними причинами, вплив здійснюється опосередковано через спосіб життя, соціокультурні норми, ціннісні орієнтації. Демографія послуговується різними, насамперед статистичними, соціологічними методами. Спочатку за допомогою поточного обліку населення, перепису, вибіркових, у т. ч. і соціологічних, обстежень отримують інформацію про народжуваність, смертність тощо, потім обробляють і аналізують отримані дані, вдаючись до демографічних, статистичних, математичних та ін. методів дослідження. Вивчення всіх демографічних тенденцій дає змогу оцінити демографічну ситуацію як у країні, так і в окремих її частинах, є початковим етапом прогнозування чисельності, вікової та статевої структур населення, обов’язковою умовою розроблення напрямів і заходів демографічної та міграційної політики. Демографія започаткована у другій половині XVII ст. В Україні на зламі XVII—XVIII ст. її фундатором став перший український державознавець і поет Климентій Зіновіїв, який створив у віршованій формі енциклопедію про спосіб життя українського народу. Виникнення демографії пов’язане з формуванням відповідного апарату і термінології. Український державознавець Г. Новицький у 1715 запровадив термін «велелюдство» як прообраз терміна «народонаселення». Він трактував категорію сукупності людей щодо сучасної йому історико-географічної реальності як множину, складену із значної кількості людей, і як оцінку чисельності народів у порівняльній формі. У розвиток демографії в Україні вагомий внесок зробив П. Румянцев, який очолював Малоросійську колегію в 1765—82, за його ініціативою було проведено генеральний опис Лівобережної України 1765—69.
Член-кореспондент Петербурзької Академії наук Ф. Туманський, В. Крамаренков, автор «Топографічного описання Харківського намісництва з історичним увідомленням про зміни, які відбулися у цій країні з найдавніших часів…» теж досліджували проблематику демографії. Історико-демографічне вивчення народонаселення в Україні як науковий напрям розпочалося у першій половині XIX ст. Досліджував чисельність населення історик і статистик М. Маркевич, який звернув увагу на вплив природного руху і міграції на темпи зростання населення в регіоні з історико-демографічних позицій. Піонером досліджень соціолого-демографічного характеру на початку ХІХ ст. став просвітник В. Каразін. Недостатня зрілість системи демографічного знання була причиною парадоксальної ситуації, коли вчені розглядали демографію в Україні як галузеву статистику (наприклад, О. Русов, К. Воблі та ін.) або вважали статистику самостійною наукою, що має свій власний предмет досліджень (М. Птуха, директор Інституту демографії АН УССР, заснованого у 1919). Українські демографи у 20—30-ті ХХ ст. досліджували проблеми, що виходили за межі демографічної проблематики, наприклад професійний та національний склад населення (А. Хоменко, Ю. Масютін, М. Трацевський, І. Гіршфельд, І. Лебединський, А. Бориневич, І. Вікула та ін.). Наприкінці 30-х дослідження народонаселення в Україні майже повністю припинилися і відновилися лише у 60-ті, чому сприяло перевидання праць М. Птухи та науково-педагогічна діяльність Ю. Корчака-Чепурківського. До середини XX ст. демографію розвивалася переважно як статистика населення.