Держава соціальна — тип держави, внутрішніми функціями якої є активний вплив на соціальну сферу життєдіяльності суспільства в інтересах найширших прошарків населення. Соціальна держава — одне з ключових визначень сучасної цивілізованої держави. Термін «соціальна держава» використовується: як ідея у багатьох теоретичних концепціях; як конституційний принцип, закріплений в основних законах багатьох країн; як реальна практика діяльності соціальних інститутів з вирішення соціальних проблем суспільства, соціальних груп і окремих особистостей. Головним досягненням функціонування соціальної держави є формування типу особистості, яка характеризується економічною і політичною активністю, впевненістю у своїх силах, здатністю самостійно приймати рішення, раціональністю мислення й поведінки, заснованої на індивідуалізмі, усвідомленні особистих інтересів. Найважливішими функціями соціальної держави є: справедливий перерозподіл доходів між різними соціальними верствами через запровадження прогресивного оподаткування; створення відповідних умов для розвитку особистості, її творчих здібностей; реалізація права на змістовну працю для кожної працездатної людини; високий рівень матеріального добробуту й задоволення духовних потреб; захист громадян від негативних аспектів механізму ринкової економіки; забезпечення економічної, соціальної та політичної стабільності суспільства та ін. Основними засобами реалізації таких цілей є: соціально-економічне планування, всебічний розвиток інститутів громадянського суспільства, сприятлива фінансова та соціальна політика, контроль громадянського суспільства за державою, формування систем моральних цінностей і норм, їх дотримання всіма громадянами, рівність усіх перед законом та ін. Поняття «соціальна держава» запровадив у середині ХІХ ст. німецький юрист, державознавець і економіст Лоренц фон Штейн (1815—90). Теорію соціальної держави він сформував під впливом філософії Гегеля, французьких соціалістичних доктрин, у результаті аналізу розвитку капіталізму і класової боротьби в Німеччині. Він вважав, що ідея держави полягає у відновленні рівності і волі, у піднятті нижчих, знедолених класів до рівня багатих і сильних, що «розвиток одного є умовою і наслідком розвитку іншого, і в цьому сенсі ми говоримо про суспільну або соціальну державу». Соціальна держава, за Штейном, повинна не тільки охороняти пануючих, а й свідомо служити інтересам народу. Уявлення ліберала Ф. Науманна про активне втручання держави в господарські і соціальні відносини стали елементом раннього німецького лібералізму, що ставив перед державою завдання не тільки захисту власності і соціального порядку, а й матеріального і морального стимулювання нижчих класів за допомогою соціальних реформ.
Радикальну теоретичну основу соціальної держави запропонував у 1879 німецький економіст А. Вагнер, прихильник державного і християнського соціалізму, який визначав свої погляди як соціально-правові. Концепція Вагнера передбачала перетворення буржуазної держави на «державу культури і загального благоденства», одержавлення залізниць, гірських підприємств, банків і страхових організацій, інтеграцію робітничого класу у державу і суспільство при запереченні соціальних революцій. Ідеї соціальних реформ як засобу перетворення буржуазної держави на народну, яка вважає забезпечення добробуту усіх громадян своїм основним завданням, підтримував німецький робітничий рух, його спілки, союзи, політичні і профспілкові організації. Соціал-реформістського напряму в питаннях державного будівництва дотримувалася і більшість вождів німецького робітничого класу. З традицією реформ зверху в Німеччині поєднувався сильний тиск знизу з метою поліпшення соціально-економічного становища працівників. У результаті в другій половині XIX — на початку XX ст. було вироблено і законодавчо закріплено заходи державного і суспільного характеру, спрямовані на захист соціальних інтересів нижчих класів. Схожі процеси відбувалися в інших індустріальних країнах, насамперед в Англії і Франції. Стимулом розвитку теорії і практики соціальної держави стали світова економічна криза 1929—33 і Друга світова війна. «Новий курс» президента Ф.-Д. Рузвельта в США законодавчо закріпив права робітників на колективний договір і організацію профспілок, загальнодержавні заходи щодо боротьби з безробіттям, допомоги фермерам, соціального забезпечення, ліквідації дитячої праці і скорочення робочого дня, запровадження пенсії за віком. Інтенсивне впровадження практики соціальної держави визначило основні напрями соціальної політики американської держави, запобігло ймовірній соціальній революції. Особливу роль у створенні соціальної держави у західних країнах зіграв план Беверіджа, запропонований у 1942 і здійснюваний лейбористським урядом з 1945. План передбачав реорганізацію системи соціального забезпечення через розширення соціального страхування до охоплення ним майже всіх громадян держави, гарантію єдиного національного середнього доходу; створення безоплатної доступної державної системи охорони здоров’я, регулювання заробітної плати і цін, поступове усунення приватної власності на засоби виробництва тощо. Ядром плану був тісний зв’язок соціальної політики з державною економічною політикою, націленою на забезпечення повної зайнятості. План Беверіджа використали післявоєнні уряди Бельгії, Нідерландів, Швеції, Німеччини. Після Другої світової війни почався якісно новий етап у розвитку соціальної держави — зведення її до конституційного принципу, інтерпретація як особливого типу держави. Як синоніми до соціальної держави використовуються терміни «держава добробуту» (англ. welfare state), «держава загального добробуту», «держава (суспільство) загального благоденства», поширені переважно в англомовних країнах. Уперше як конституційний принцип соціальної держави була зафіксована в ст. 20 Конституції ФРН від 1949, що проголосила Німеччину демократичною і соціальною федеративною державою. Натепер усі розвинуті країни світу незалежно від наявності або відсутності в їх основних законах відповідних положень фактично є соціальною державою. СРСР, будучи соціалістичною державою за типом політичного устрою, економічною системою і соціально-класовою структурою, теж вважався соціальною державою. Ст. 1 української Конституції (1996) задекларувала Україну соціальною державою, однак у Конституції не відображені концептуальні соціально-філософські завдання соціальною державою: забезпечення соціальної справедливості, рівних стартових можливостей для всіх громадян, усебічного гармонійного розвитку особистості кожної людини, недопущення різкого майнового розшарування в суспільстві, проведення перспективної демографічної політики і т. д. Реалізація цих принципів соціальної держави можлива лише на основі високорозвинутої, ефективної, соціально зорієнтованої економіки. В економічній сфері потрібне поєднання засобів державного регулювання, заохочення конкуренції і розвитку особистої ініціативи громадян із забезпечення власного добробуту; у політичній — консенсус основних політичних сил щодо основних цілей і завдань розвитку суспільства, наявність соціальних інститутів, забезпечення наступності соціальної політики держави у разі демократичної зміни правлячих партій, уряду і вищих державних посадових осіб; у духовній — розвинуте почуття громадянськості, соціальної солідарності й гуманізму.