Детермінізм (лат. determinare — обмежити, визначити) — загальне вчення про взаємозв’язок і взаємозумовленість явищ і процесів реальності. Детермінізм спрямовує наукове дослідження на аналіз і розкриття умов, причин і закономірностей будь-яких змін у природі, суспільстві, мисленні. Основою детермінізму є концепції причинності і закономірності. Концепція жорсткого (лапласівського) детермінізму основана на уявленні про якість зв’язків у реальному світі: будь-який зв’язок незалежно від його природи або параметрів однаковою мірою необхідний, а всі зміни в поведінці об’єктів чи систем визначаються зовнішніми впливами, причинами й умовами. Об’єкти не мають активного начала в самих собі, вони лише сприймають зовнішні впливи. Такий загальний підхід до розуміння детермінізму сформувався за античних часів. Картина світу, побудована на основі класичної механіки, успадкувала такий погляд на причини змін у світобудові. Концепція жорсткого детермінізму виявилася обмеженою у зв’язку з появою теоретико-ймовірних методів дослідження і, як наслідок, статистичних закономірностей. Було розроблено новий клас базових моделей буття і пізнання, які можна назвати моделями ймовірного світу. Їх основою є уявлення про статистичні системи, утворені з незалежних сутностей, між якими немає постійно діючих, стійких взаємозв’язків. Незалежність у статистичних системах співвідноситься з їх визначеною внутрішньою стійкістю, яка виражається через поняття ймовірності і ймовірного розподілу.
Відповідно до цієї концепції зовнішні впливи допускають наявність розмаїтості в поведінці окремих елементів систем. Наявність зовнішніх умов є необхідною, але недостатньою умовою для утворення статистичних систем, для них характерна також наявність нестійких елементів і визначеного типу взаємодій (зокрема, нелінійних) між ними. Становлення ймовірних методів зруйнувало уявлення про всевладдя зовнішніх причин. У другій половині XX ст. базові моделі світобудови зазнали змін внаслідок розроблення фізико-математичних основ явищ самоорганізації і становлення синергетики. Основою нових підходів стала ідея нелінійності, за якою нелінійними є системи, властивості яких залежать від їх стану. З огляду на це при аналізі систем почали активніше вивчати значення внутрішніх факторів, внутрішньої активності, першочерговою стала проблема самодетермінації, що характеризує функціонування і поведінку складних систем. Моделі жорсткого детермінізму і ймовірні моделі розглядають як два граничні види базових моделей: перші акцентують на аналізі зовнішніх впливів, другі — внутрішніх. Абсолютизація перших призводить до твердження, що в еволюційних процесах усе визначено і нічого принципово нового виникнути не може, абсолютизація других — до уявлення про хаотичний, непрогнозований світ. Моделі самоорганізації синтезують ці два види, враховуючи дію зовнішніх і внутрішніх детермінант (факторів), сполучаючи при аналізі еволюційних процесів як дію необхідності, так і відкритість майбутнього.