Деідеологізація (лат. de — відміна, заперечення і грец. idea — уявлення, logos — вчення, слово) — процеси часткової втрати впливу різних ідеологій на практику. Деідеологізація відбувається в результаті згасання ідеологічної боротьби між державами, класами, націями, елітами, окремими владними групами. Як правило, деідеологізація — тимчасове явище. Виникають нові та модернізуються традиційні ідеології, загострюються протистояння країн і військово-політичних блоків, боротьба за владу, і починається реідеологізація — протилежний процес зростання впливу ідеологій на суспільне життя. Вироблення теорії деідеологізації започатковане в середині 50-х XX ст. (Е. Шилс, Р. Арон), розвинулося в 70-ті XX ст. (Д. Белл, С. Ліпсет, Т. Парсонс, А. Шлезінгер та ін.). Теорія деідеологізації ґрунтувалася на тезі, що світова спільнота повинна звільнитися від впливу будь-яких ідеологій, а домінувати має демократично-ліберальний конформізм.
В індустріальному й постіндустріальному суспільствах ідеологічний вплив на рішення втрачає сенс, вони приймалися на основі всебічного наукового аналізу і повної інформації. Теорія деідеологізації посилено пропагувалася, однак практика останньої чверті XX ст. засвідчила, що ідеології не втрачають свого значення, вони модернізуються, продовжують виконувати роль ідейного стимулу діяльності держав, націй, політичних партій, еліт. Наприкінці 80-х протестно налаштована українська духовна еліта висунула гасла повної деідеологізації українського суспільства (заперечення ролі ідеологій загалом замість заперечення диктатури марксистсько-ленінської ідеології), а у середині 90-х — реідеологізації, оскільки без ідеології неможливо зорієнтувати народні маси на реформи.