Дискурс (лат. discursus — міркування) політичний — 1) сукупність смислів, когнітивних та ціннісних значень, що є основою політичної культури суспільства, охоплює всі форми комунікативної активності людини, її рефлексію щодо політичного світу та своєї ролі в ньому, а також культурні артефакти, реалізовані у функціональній політичній символіці; 2) інституційні й неінституційні (особистісно орієнтовані) форми спілкування, в яких суб’єкт, адресат або зміст спілкування належать до сфери політики. Семіотичний простір політичного дискурсу охоплює всі типи знаків, зорієнтованих на обслуговування сфери політичної комунікації, тезаурус прецедентних висловлювань і текстів, набір мовленнєвих дій і жанрів, специфічних для політичного спілкування. Політичний дискурс характеризує комунікативну своєрідність агента політичної дії і містить систему обмежень, котрі накладаються на висловлювання відповідно до певної соціальної або ідеологічної позиції. Будь-який інституційний дискурс використовує певну систему професійно-орієнтованих знаків або має свою підмову (спеціальна лексика, фразеологія і пареміологія). Політичному дискурсу притаманні єдність і взаємодія тексту (конкретизується як сукупність створюваних і створених текстів) та контексту (містить ситуативний і культурний контексти). Інституційний дискурс (здійснюється в суспільних інститутах) становить сутність політичного дискурсу і є статусно орієнтованим, тобто у ньому беруть участь інститути і клієнти (особи, що мають потребу в їх послугах). Відмінність політичної комунікації від інших видів інституційного спілкування полягає у переважанні масових і групових клієнтів над індивідуальними. Громадянин як особистість вступає в комунікацію з політичними інститутами досить рідко. Політична комунікація на функціональному рівні має три складові: формулювання і роз’яснення політичної позиції (орієнтація); пошук і згуртування прибічників (інтеграція); боротьба з противником (агресія). До спеціалізованих знаків орієнтації належать найменування політичних інститутів та інституційних ролей, імена політиків, які асоціативно пов’язані з номінаціями політичних цінностей і співвідносяться із базовим полем (матрицею) політичних орієнтацій.
Спеціалізованими знаками інтеграції є державні символи та емблеми, що виражають групову ідентичність, ритуальні поведінкові знаки, лексеми єднання і сумісності. Спеціалізовані знаки агресії включають маркери «чужості», показники применшення значущості, ярлики. Межі між функціональними типами знаків не є жорстко фіксованими. Функціональна специфіка політичного дискурсу виявляється в його базовій функції — боротьбі за владу. Вона передбачає три типи обмежень: на зміст комунікації; на типи соціальних відносин, в які можуть вступати учасники комунікації; на позиції суб’єкта комунікації. Боротьба за владу становить інтенціональну базу політичного дискурсу і визначає його основні функції та способи реалізації: здійснення вербальних політичних дій та інформування про них; створення «мовної реальності» політичного поля та її інтерпретація; висування певних питань в центр суспільної уваги як форми контролю за поширенням інформації та впливу на характер політичних дій; відтворення минулого і прогнозування майбутнього (наслідків вибору певної політичної альтернативи); інтеграція і диференціація (у т. ч. відчуження) групових агентів політики; ініціювання і розвиток конфлікту, висловлення незгоди і протесту та досягнення консенсусу; легітимізація влади (пояснення і виправдання рішень щодо розподілу і використання влади і суспільних ресурсів); відтворення влади, зокрема шляхом ритуального використання символів; маніпулювання політичною свідомістю і контролювання дій суб’єктів політики; мобілізування до дії шляхом активізації та організації прибічників, встановлення заборон (табуювання) і відволікання уваги. У політичному дискурсі дослідники визначають примат цінностей над фактами, переважання впливу та оцінки над інформуванням, емоційного над раціональним, тобто акцентованість, пристрасність, афективність, істотну смислову невизначеність та фідеїстичне ставлення до тексту. Умовою функціонування політичного дискурсу є мова політики як символізація ідентичностей, позицій і статусів. Її особливістю є смислова невизначеність, що вважається проявом езотеричності і виявляється в наближенні до магічно-ритуальної мови. Мовний контроль здійснюється за допомогою мовних форм і символів рефлексії, абстрагування, розвитку та протиріччя, за допомогою заміщення понять образами. Контроль тематики і спрямування політичного дискурсу, наповненого поняттями, ідеями, роздумами, забезпечує контроль над свідомістю, а отже, над варіантами вибору в певній ситуації. Важливою властивістю політичних суджень є їх неверифікованість, неможливість підтвердження чи спростування їх політичним чином. Отримуючи інформацію про політичну діяльність через групову і масову комунікацію, більшість людей приймає за реальність політичні фантазії, які можуть стати реальністю, якщо відповідатимуть настановам і очікуванням політичних акторів. Тобто політичні судження є правдивими лише в тій мірі, в якій агент, що їх висловлює, може їх здійснити. Це підтверджує особливу значущість креативної та магічної функцій мови в політичному дискурсі. Політичний дискурс є простором смислів, якими оперують як політичні діячі, так і пересічні громадяни, а передусім наукою, в надрах якої зароджуються або черпають обґрунтування політичні проекти. Він прямо залежить від порядку розподілу політичної комунікації між політичними суб’єктами. Розрізняють маркетингові (PR, політична реклама, інформаційне лобіювання та ін.) та немаркетингові (пропаганда, агітація, дискусії) форми організації політичного дискурсу. Політичні суб’єкти намагаються змінити сприйняття соціуму, що втілюється в оперуванні вербальними структурами (соціально-політична лексика, назви, поняття і т. д.). Засобом символічної репрезентації понять, якими оперують політичні актори, є дискурсивні символи — мовні знаки, за допомогою яких продукуються символічне значення та смисл. Боротьба засобами символізації в просторі політичного дискурсу яскраво проявляється в дискурсі телебачення.