Духовне виробництво — 1) виробництво і відтворення духовного життя суспільства, пов’язане з розвитком різних форм суспільної свідомості; 2) продукування свідомості у визначеній суспільній формі (міфологічній, релігійній, філософській, науковій, художній та ін.). Свідомість у духовному виробництві постає не індивідуально-психологічним, а суспільно-історичним фактом. У духовному виробництві прослідковується практичний зв’язок суспільної свідомості із суспільним буттям, свідомості людей з їхньою діяльністю, у т. ч. і тією, котра має на меті виробництво самої свідомості. Основою для розвитку духовного виробництва є цивілізація. Духовне виробництво має свої завдання і призначення: пізнавальні, естетичні, практично-прикладні та ін. Воно може бути свідченням визначеного рівня духовності, ступеня гуманності, людяності, творчості. Продуктом духовного виробництва є сукупність духовних ідеальних утворень: ідеї, теорії, переконання, вірування, норми, цінності, ідеали, художні образи тощо. Продукт духовного виробництва можна оцінювати й аналізувати з огляду на його новизну, зв’язок з традицією, художню, моральну, наукову цінність та ін. У ньому формується духовний світ суспільства і людини. Виникнення духовного виробництва пов’язане з поділом праці в суспільстві, з появою груп людей, не зайнятих матеріальним виробництвом. Первісна свідомість була загальним надбанням колективу, не було поділу на матеріальну і духовну працю, а існування свідомості в загальній формі не вважалося результатом діяльності окремих осіб. До історичних типів духовного виробництва належать: традиційні форми духовної діяльності в первісному суспільстві; духовне виробництво рабовласницького суспільства; феодально-теократичне духовне виробництво; товарний тип духовного виробництва за капіталізму; духовне виробництво у соціалістичному суспільстві. Д. в. ніби надбудовується над виробництвом свідомості в його повсякденній формі. У сфері духовного виробництва формується духовна культура. У сучасному світі існує протиставлення духовного виробництва і матеріального виробництва, духовної і матеріальної діяльності, культури. Водночас дослідники культури підкреслюють, що таке протиставлення неправомірне, оскільки матеріальна діяльність має духовні мотиви, а духовна діяльність неможлива без матеріальних засобів, її результати матеріалізуються в речових об’єктах. У духовній діяльності відображаються предмети, явища і процеси природи, соціального життя людей і їхньої психіки, а також різні види людської діяльності: виробничо-трудова, наукова, художня, релігійно-культова, освітня, виховна тощо. Деякі автори заперечують використання в економічній літературі терміна «невиробнича сфера». Духовне виробництво теж є виробництвом, хоча й «нематеріальним». У процесі праці його основні моменти — доцільна діяльність, предмет праці, засоби праці — однаковою мірою притаманні всім конкретним її видам. Продукт духовного виробництва задовольняє духовні, матеріальні потреби. Духовне виробництво як підсистема суспільного виробництва зберігає генетичні, причинні і функціональні зв’язки з матеріальним виробництвом і водночас має відносну самостійність.
Духовне виробництво охоплює матеріальні елементи (фінанси, видавництва, наукове устаткування, школи, театри, храми, музеї, ЗМІ та ін.), фахівців (інтелігенцію і духівництво) і соціальні інститути (навчальні заклади, наукові центри, музеї, бібліотеки, церкву). Особливістю духовного виробництва, на відміну від матеріального, є те, що воно менш утилітарне. У духовному виробництві відтворюється не лише зовнішня потреба і необхідність її задоволення, а й внутрішня потреба творця виразити свої здібності, уміння, настрій. Духовне виробництво, як і духовна діяльність загалом, має складний зміст та будову і тому є об’єктом різних наук, різних галузей філософського і спеціального знання. За структурою духовне виробництво є сукупністю видів духовної праці (професійна структура); охоплює сукупність відносин між людьми в процесі виробництва, обміну, поширення і споживання духовних цінностей (соціальна структура). Відносини людей у процесі духовної діяльності набувають певної інституціональної форми і норм поведінки. Духовне виробництво здійснюється у визначеному соціокультурному середовищі. Природними передумовами духовного виробництва є мова, система цінностей, що сформувалися, і самих суб’єктів духовної діяльності. Починається духовне виробництво з освоєння наявних духовних цінностей (через наслідування, розвиток, заперечення), що створює можливість комунікації в духовній діяльності, звільняє від суб’єктивістської сваволі, забезпечує визначений професійний рівень. У процесі духовного виробництва створюється і затверджується нова система цінностей, яка може містити критично перероблені старі зразки. Розвиток духовного виробництва обумовлений суспільними потребами. До функцій духовного виробництва належать: виробництво нових ідей, виробництво і відтворення знання, виробництво нових технологій, виробництво суспільної думки. Вони властиві кожному типу духовного виробництва, але лише в розвинутих духовних формах утворюють самостійні організації. Без організації духовного виробництва поширення ідей його творців ускладнене або неможливе. Водночас процес розвитку і відокремлення духовної діяльності може призвести до відчуження культури як привілейованої діяльності людей, вільних від фізичної праці, і до звуження соціальної бази подальшого духовного розвитку. Якщо за несприятливих соціальних умов сформована система духовного виробництва не виконує своїх функцій, назріває криза, розв’язання якої пов’язане із появою нового типу духовного виробництва. У духовному виробництві синтезується досвід не лише сучасників, а й минулих поколінь. Визначна роль у духовному виробництві належить культурній традиції. Негативно впливають на духовне виробництво пробіли в історичному відображенні культурної традиції.