Діалог (грец. dialogos — бесіда, розмова) — режим взаємодії, засіб комунікації, взаєморозуміння, кооперації соціальних суб’єктів, що є однією з форм трансляції соціального досвіду. Він характеризується такими сутнісними ознаками: а) свідома і взаємна спрямованість комунікативної дії одного соціального суб’єкта на реакцію іншого (інших); б) взаємно зрозуміла дискурсивна артикульованість взаємодії соціальних суб’єктів у знаково-символічних формах; в) наявність відтворюваного зворотного зв’язку у взаємодії соціальних суб’єктів; г) взаємне визнання «позитивної інакшості» й самоцінності позиції іншого суб’єкта взаємодії, що вимагає толерантного ставлення; ґ) наявність (у т. ч. неусвідомлювана) спільного ціннісно-смислового і діяльнісного контексту взаємодії, який опосередковує специфічність позицій різних суб’єктів; д) наявність конструктивних змін у свідомості і діяльності принаймні одного із взаємодіючих суб’єктів під впливом іншого (інших); е) узгодженість суперечливих інтересів, мотивів, установок і цінностей взаємодіючих суб’єктів. Діалог відбувається в інституціоналізованій та неінституціоналізованій формах, які взаємно опосередковують одна одну. Інституціоналізація діалогових відносин відбувається у системах права і моралі конкретного суспільства, що визначають припустимі форми взаємодії соціальних суб’єктів у системах освіти й засобів інформаційного обміну, що визначають базовий зміст діалогічних процесів у суспільстві завдяки трансляції соціокультурного досвіду. Неінституціоналізована форма притаманна сфері міжособистісного спілкування, а також процесу взаємодії між малими групами. Для неї характерна конвенціалізація стереотипів і навичок діалогової взаємодії на основі усталених у суспільстві мовно-дискурсивних практик, культурних патернів, етичних принциів і специфічних ментальних рис. Становлення діалогу як некласичної категорії філософії і гуманітарних наук відбулося у результаті цивілізаційної і антропологічної криз ХХ ст., зокрема кризи «метаоповідей» (meta-recits) (Ж.-Ф. Ліотар). Принципові відмінності у базових ціннісно-світоглядних орієнтаціях соціальних груп, посттрадиційної цивілізації стають потужним конфліктогенним чинником на рівні як міжособистісної, так і міжгрупової взаємодії. Категорія «діалог», яка виникає як проблемна, має імперативний і ціннісно навантажений характер.
Визначають три типи її операціоналізації: екзистенційно-філософський (діалог досліджується як універсальна форма утворення і трансляції екзистенційно-сенсового досвіду людини і спільноти), лінгво-культурологічний (діалог трактується як внутрішня форма мовно-дискурсивних практик і культуротворчості), соціологічний (діалог постає як специфічний режим взаємодії соціальних суб’єктів, що актуалізується і проблематизується в умовах соціальних змін і соціальної кризи). Соціологічна інтерпретація категорії діалогу на рівні емпіричних досліджень охоплює моніторинг стану і тенденцій змін у масовій та індивідуальній свідомості, їх здатності до сприйняття альтернативних ціннісно-смислових установок, що визначає загальний рівень толерантності у суспільстві. Дослідження внутрішньої диференційованості масової свідомості в межах окремої соціальної групи, регіону, країни і великої цивілізаційної спільноти є необхідним для визначення причин, сфер і ступеня внутрішньої конфліктності і розроблення стратегій її подолання засобами соціального діалогу. Стратегії соціального діалогу мають комплексний, міждисциплінарний характер, ґрунтуються на системі соціально-гуманітарного знання. Поняття «культура соціального діалога» характеризує здатність соціальних суб’єктів до саморегуляції конфліктних і конфліктогенних ситуацій, що виникають у процесі їх взаємодії. Аналітичними критеріями оцінювання рівня культури соціального Діалог є ступінь розвитку певних навичок подолання ситуацій взаємного непорозуміння і конфлікту, а також наявність ціннісних установок, що забезпечують відтворення цих навичок.