Електоральна (лат. elektor — виборець) поведінка — сукупність дій громадян, спрямованих на реалізацію виборчих прав на момент проведення виборів до місцевих та державних органів влади, а також участь у референдумах. Форми електоральної поведінки охоплюють протестне голосування, голосування проти всіх та конформістське голосування за партію чи кандидата, яких підтримує більшість електорату. На електоральну поведінку впливає застосування технологій маніпулювання громадською думкою, формування електорату партії чи кандидата, ситуативна зміна суспільних настроїв, усвідомлення електоратом власних групових інтересів. Електоральна поведінка в Україні реалізується в масштабах виборів до вищих органів державної влади (Президент, Верховна Рада) і органів регіонального та місцевого самоуправління. Електоральна поведінка у кожній країні має свої особливості залежно від рівня розвитку економічних і політичних відносин, які зумовлюють статусно-майнову специфіку електорату, особливості політичної культури, виборчого права, законів, свобод та механізмів їх реалізації. Електоральна поведінка має свою специфіку на кожному етапі виборчої кампанії (напередодні виборів, під час виборчого процесу і після виборів), що виявляється у відносинах між обраними та виборцями. Специфіка електоральної поведінки залежить від політичної орієнтації громадян, на формування якої впливають внутрішня і зовнішня політика держави, діяльність політичних партій, рухів, громадських організацій, стан масової свідомості, засоби масової інформації, рівень поінформованості громадян, об’єктивність поданої інформації, історичний досвід електорату, процеси демократизації в суспільстві тощо. Основним мотивом участі у виборах є прагнення людей вплинути на владу або продемонструвати своє ставлення до неї; ухилення від участі у виборах, зумовлене впевненістю, що від неї у виборах нічого не залежить, відсутністю інтересу до політики, абсентеїзмом. Сутність та особливості електоральної поведінки розглядаються у працях С. Ліпсета, С. Роккана, П.-Ф. Лазарсфельда, П. Бурдьє, Є. Вятра та ін. Особливості електоральної поведінки вивчає електоральна соціологія, у якій розглядають кілька теорій електоральної поведінки. За теорією електорального вибору, електоральної поведінки окремого виборця визначається передусім його свідомим прагненням до максимальної реалізації своїх інтересів.
Емпіричні спостереження свідчать, що люди найчастіше голосують за партію, з якою вони себе асоціюють, а не на підставі власного інтересу. Найважливішими чинниками електоральної поведінки громадян є їх належність до великих соціальних груп, становище в системі соціальних розмежувань між центром і периферією, містом і селом, державою і церквою, власниками і робітниками, а також традиційна прихильність до певної політичної партії або ідеології (С.-П. Лазарсфельд, С. Ліпсет і С. Роккан). Представники одних і тих самих соціально-професійних груп можуть голосувати за партії, що дотримуються різних, іноді протилежних, політичних позицій з основних питань державного життя. Теорію раціонального вибору, або «економічного» голосування, започаткував американський політолог Е. Дуанс. За його твердженням, громадянин обирає ту партію чи кандидата, які, на його думку, будуть найбільш корисними для нього особисто. При визначенні власної позиції громадянин орієнтується на «ідеологічні ярлики», а не програми партій чи кандидатів. Ця теорія, на думку багатьох вчених, не здатна пояснити динаміку електоральної поведінки виборців. В. Ріккер, П. Ордешука, М. Фіоріні переглянули уявлення про вплив ідеологічного фактора на формування електоральної поведінки. Вони встановили, що виборець обирає той уряд чи партію, діяльність яких поліпшила економічне становище його сім’ї, близького оточення. Соціально-психологічна теорія (теорія партійно-ідеологічного голосування) електоральної поведінки розроблена колективом дослідників Мічиганського університету під керівництвом А. Кемпбела в 60-ті ХХ ст. Згідно з нею, прихильність індивіда до партії, політичної течії, типу кандидата закладається в процесі ранньої політичної соціалізації представниками близького оточення: сім’ї, школи, друзів. Однак ця теорія не спрацьовує в країнах, де процеси демократизації тільки почалися. Існуючі теорії електоральної поведінки не відповідають на багато питань, пов’язаних зі специфікою її формування. Дослідження особливостей електоральної поведінки у конкретному суспільстві потребує вибору певної теорії або їх синтезу. Електоральну поведінку вивчають на основі виборчої статистики, статистичних даних про соціально-демографічну структуру областей і окремих країн, що дають змогу дослідити еволюцію цієї структури, порівняти місцеві особливості і розподіл голосів між політичними силами, еволюцію їх підтримки виборцями за соціально-демографічними факторами. Важливу роль при вивченні та аналізуванні електоральної поведінки мають соціологічні дослідження. Основні функції соціологічних досліджень охоплюють отримання інформації про стан громадської думки з питань виборчого процесу та електоральної ситуації в країні, діагностування ефективності перебігу виборчої кампанії, внесення коректив, висвітлення шансів учасників виборчих перегонів (рейтинг кандидатів, партій), ознайомлення електорату з результатами роботи соціологів. Соціологічне дослідження електоральної поведінки проводиться у кілька етапів: передвиборчий, у день виборів, післявиборчий. На кожному етапі застосовують різні методи та види дослідження електоральної поведінки, серед яких найпоширеніші: масові, експертні опитування, екзитпол, фокус-групи, рейтингові, базові та ін. Найефективнішими є моніторингові дослідження (кілька опитувань за однією і тією самою вибіркою, у різні періоди, до виборів в момент виборчої кампанії і після), які дають змогу відстежити динаміку електоральної поведінки. Рейтингові електоральні дослідження, метою яких є виявлення шансів партії чи кандидата на певних етапах виборів і на перемогу, проводять до і після виборів.