Еротика (грец. erotikos — любовний) — сукупність проявів людської статевої любові, яка поєднує як природні начала, так і різноманітні культурні форми і способи їх реалізації. Сократ стверджував, що еротичний мотив відіграє важливу роль у відносинах учня і вчителя, сприяючи набуттю знань, а Платон ототожнював еротику з прагненням до пізнання вічних ідей, у першу чергу — ідеї прекрасного. Краса поєднується з любов’ю. Платонівський Ерос втілив ідеальний об’єктивований елемент еротики, що пов’язується також з фігурою Аполлона — бога Сонця. Темний, земний елемент давніх греків пов’язувався з Діонісом — богом плодоносних сил Землі. Культ Діоніса, на відміну від упорядкованості і гармонійності культу Аполлона, містить елементи священного божевілля і має екстатичний характер, який у практиці діонісійства виливався в статевий проміскуїтет і екстатичне розкриття людської плоті. З виникненням християнства почала відбуватися дееротизація людського життя, а статева любов тлумачилась як засіб продовження людського роду. Заборона еротики в ранньохристиянський період і середньовіччі значною мірою зумовила подальший розвиток західної цивілізації. В епоху Відродження Ерос став визнаним елементом повсякденного життя (Дж. Боккаччо) і суспільного дискурсу. Звільнення Еросу почалося в Новий час. Наступним етапом розвитку еротики стало наукове осмислення сексуальної сфери, що активно розгорнулося з другої половини XIX ст.
Медицина і психіатрія шукали у статевій сфері джерела духовних хвороб. Відбувалося глибоке і систематичне вивчення сексуальної сфери, а також визнавався її вплив на життя людини, запроваджувалась мова опису сексуальних феноменів. У результаті цього з’явилися сексологія як емпірична наука (поняття «еротика» було замінено сукупністю емпірично фіксованих проявів, поєднуваних поняттям «секс») і психоаналіз З. Фройда. Однак роль еротики в людському суспільстві залишилася обмеженою у своїх виявах. Обмеження сексуальності є знаряддям збереження і відтворення соціального порядку. У ході сексуальної революції ці обмеження значною мірою перемістилися із сфери зовнішнього регулювання (норма, традиція, дифузійний тиск соціального середовища) у сферу саморегулювання індивідуальної поведінки. Людському суспільству для його існування необхідні як еротика, так і її обмеження, які також носять творчий характер, тому що запобігають рутинізації Еросу, роблять еротику бажаною.