Життя соціальне — 1) форми і вияви спільної діяльності індивідів, яка впливає на інших людей, їх групи й суспільство загалом, зумовлена впливом соціально значущих дій інших осіб, явищ і процесів, що відбуваються в групах людей, суспільстві, співвідноситься з панівними соціальними нормами, звичаями, традиціями, цінностями певної спільноти; 2) спільна діяльність людей, спрямована на забезпечення біологічних і соціальних потреб, реалізацію життєво важливих групових та індивідуальних соціальних інтересів і цінностей; 3) процес взаємодії соціальних суб’єктів на рівні індивідів і груп, якому притаманна їх взаємозалежність, взаємна потреба у соціальних та ін. зв’язках для реалізації життєво важливих інтересів і цінностей. Соціальне життя є одним з основних аспектів суспільного життя. Воно характеризується перетворенням дійсності через спільну людську діяльність завдяки поєднанню в її мотивах природних біологічних стимулів: підсвідомого, стихійного — із свідомим, матеріального — з духовним, на відміну від тваринного життя, керованого суто стихійними, природними рефлексами. Спільна діяльність є найістотнішою ознакою соціального життя, яка виявляється в найрізноманітніших формах (обмін інформацією, виробництво, споживання, навчання, виховання, гра тощо). Сутність соціального життя не обмежується лише колективними формами взаємодії. Його невід’ємною частиною є також фактори і процеси, які зумовлюють характер спільної взаємодії людей і впливають на неї опосередковано, зокрема пов’язані з особистим, приватним життям індивіда (особливості сімейного життя, суб’єктивні нахили, уподобання, психофізіологічні риси характеру і поведінки індивіда тощо). Індивідуалізація соціальних відносин у формах приватного життя не заперечує соціального життя як процесу спільної життєдіяльності. За К. Марксом, зв’язок приватних факторів із спільною діяльністю людей зумовлений тим, що індивід за своєю природою є суспільною істотою і будь-який вияв його життя є одночасно і виявом суспільного життя навіть тоді, коли не виступає в безпосередній формі колективного, здійснюваного разом з іншими виявами життя. Соціальне життя є неодмінною умовою життя суспільства, тому що функціонально забезпечує збереження і розвиток соціального організму, індивідуальне життя членів суспільства згідно з колективно виробленими неформальними правилами, звичаями і традиціями, формальними законами, нормативами та приписами, які вимагають певних моделей поведінки, дій, обмежених прийнятою організацією суспільного життя, наявними механізмами соціального контролю. Соціальне життя являє собою процес розв’язання життєво-соціальних проблем, але водночас породжує нові відповідно до змін соціальних ситуацій.
Тому, продукуючи соціальне життя, індивіди можуть його організовувати залежно від нових соціальних викликів, їх адекватності цілям та потребам людей і груп. Залежно від конкретно-історичних умов соціального життя виявляється через активно організовані чи стихійні колективні дії, спрямовані на зміни неприйнятних соціальних ситуацій, або характеризується інертністю, традиційністю, відсутністю цілеспрямованих дій, орієнтованих на зміни соціальних ситуацій. У випадках, коли чинні соціальні інститути мало сприяють реалізації соціальних потреб членів суспільства та їх груп, що викликає у них незадоволення реаліями суспільного життя, вияви соціального життя набувають певних форм соціальної мімікрії — специфічноадаптивного способу поведінки соціальних суб’єктів, за якого вони втілюють у суспільне життя маскувальну соціальну роль. Інші поведінкові моделі індивідів, найпродуктивніші для раціонального влаштування соціального життя, пов’язують із поняттям золотого правила поведінки (за Е. Еріксоном), сутність якого полягає в тому, щоб вчинки щодо іншої людини надавали нових сил і їй, і тому, хто їх здійснив. Особливим феноменом соціокультурного аспекту соціального життя є самостійне існування в соціумі результатів творчості непересічних особистостей. Видатні твори культури й мистецтва, філософські істини тощо існують незалежно від своїх творців, відчутно впливаючи на соціальне життя індивідів і груп, часто зумовлюючи істотні світоглядні риси багатьох людей, соціальні цінності й норми, панівні для цілих суспільств. Такий феномен розглядається як «продовження життя» видатних особистостей у формі соціального життя навіть після відділення соціального суб’єкта (смерті індивіда) від фізичного носія творчості (тілесної оболонки).