Залізний закон олігархії (грец. oligarchia — влада небагатьох) — закон, який постулює, що в масових організаціях у процесі їх функціонування неминуче відбувається олігархізація політичної влади, тобто захоплення влади правлячою верхівкою. Залізний закон олігархії сформульований німецьким соціологом Робертом Міхельсом (1876—1939). Наслідком формування будь-якої масової організації є формальна спеціалізація, яка породжує необхідність професійного керівництва і переносить основні властивості маси на вождів як їх специфічні якості. Такі теоретичні тенденції пов’язані з різкою зміною ставлення вождів до мас. Внаслідок заміни колегіального керівництва професійним ініціатива і здатність формулювати точку зору стають професією обраних, а масам відводиться більш пасивна роль — дисципліна. Ці тіньові аспекти бюрократичного апарату містять значні загрози для організації, які реалізуються за умови неврахування масами ролі секретарів, які є лише виконавцями, а не професійними ініціаторами й керівниками організації. Вожді, які спочатку є провідниками волі мас, стають незалежними, звільняючись від них. За Міхельсом, визнання організації — це завжди вираження тенденції до олігархії. Організація завершує остаточний поділ будь-якої партії чи профспілки на керівну меншість і керовану більшість. Міхельс апелює до історії, вказуючи, що на перших етапах цивілізаційного розвитку панувала тиранія, а демократія виникла тільки на більш пізній і високорозвинутій стадії суспільного життя. Свободи, тобто переваги, а також участь в управлінні суспільством належать спочатку небагатьом, а в новітній час поступово поширюються на ширше коло осіб, започатковуючи добу демократії. Проте, розвиваючись, демократія знову повертається до тиранії: із посиленням організації демократія починає зникати. Розвиток демократії здійснюється за параболою. За правилом Міхельса, влада вождів зростає пропорційно розвитку організації. З розширенням і розгалуженням офіційного апарату, тобто збільшенням кількості членів організації, збільшуються її доходи, на зміну демократії приходить всесилля виконавчих органів. Із збільшенням організації зростає кількість поставлених управлінських завдань і їх складність, розширюється й ускладнюється коло обов’язків. За таких умов члени організації вимушені покладати обов’язки з контролювання і регулювання управлінської діяльності на спеціально призначених осіб, платних функціонерів, обмежуючись вивченням звітів або залученням ревізорів.
Сфера демократичного контролю звужується, і формується суворо відокремлена від пересічних членів організації бюрократія із численними інстанціями. Ця формальна ієрархія зумовлена організаційно-технічними потребами і є умовою впорядкованого функціонування організаційної машини, тобто бюрократизм олігархічної організації ґрунтується на практичній формальній потребі. Міхельс зазначає, що стала організація з формальних і тактичних причин потребує постійних вождів, але початок формування професійних вождів означає початок кінця демократії. Ідеї олігархічних тенденцій висловлювали Ж.-Ж. Руссо, В. Консідеран, К. Пізакане, П.-Ж. Прудон, а також Г. Моска, який вважав, що поняття народного представництва як добровільно обумовленого демократичними свободами передавання суверенітету від виборців (більшості) до обраних (меншості) ґрунтується на хибному припущенні, що меншість міцно пов’язана з волею більшості, а фактична влада виборців над їх делегатами закінчується разом із завершенням акту обрання.