Західництво — напрям суспільно-політичної думки в Росії ХІХ ст., представники якого заперечували ідею особливого шляху й особливої історичної місії Росії у світі, вважали необхідним іти універсальним європейським, західним, шляхом розвитку. Передумовами виникнення західництва стали реформи епохи Петра І і європейська спрямованість державної політики. Основну ідею західництва вперше висловив Федір Салтиков у посланні Петру І: «Российский народ такие же чувства и рассуждения имеет, как и прочие народы, только его довлеет к таким делам управить». М. Алексєєв виділяє реакційне та ліберальне західництво. Вчений зазначає, що у державній практиці Російської імперії превалювали реакційно-західницькі погляди, оскільки державна модель була побудована за зразком Прусії, а німецький вплив став визначальним чинником суспільного розвитку. Як ідейна течія західництво сформувалось у 30-ті — 40-ві ХІХ ст. у полеміці із слов’янофілами щодо розуміння місця й ролі Росії у світовій історії. Воно було представлено насамперед у ліберальній традиції, поширилось у літературних гуртках Станкевича та Герцена — Огарьова. Основними представниками цього напряму були О. Герцен, Т. Грановський, М. Станкевич, В. Белінський, Б. Чичерін, К. Кавелін, С. Соловйов, І. Тургенєв, П. Анненков. Вони дотримувались поглядів на західну культуру як єдину справжню, проповідували ідеали свободи, емансипації особистості, яку ставили вище історії, суспільства й усього людства. Однак при цьому західники вірили в культурно-виховну силу людських установ, здатних, на їх думку, принести людині свободу.
На думку Кавеліна, «моральність та суспільні ідеї, ідеали особисті та ідеали суспільні не мають між собою нічого спільного», а з їх змішування може виникнути лише плутанина і хаос, тому ніяке суспільне вдосконалення не може бути досягнуте через вдосконалення особистих якостей людей. Їх носії заперечували внутрішній зв’язок суспільних установ і духовного життя, людської психології, ідейно обґрунтовуючи сформовані з часів Петра І переконання, що для перевиховання людей достатньо запровадження певних установ, а їх внутрішні переконання і вірування не мають суттєвого значення. У ліберально-західницькому світогляді особливе значення мала ідея про рятівну роль конституціоналізму як панацеї від усіх російських бід та засобу остаточної європеїзації Росії. Частина західників у процесі еволюції своїх поглядів позбулась надто оптимістичного ставлення до Заходу і частково наблизилась до слов’янофільських. О. Герцен обґрунтував тезу про єдність історичного процесу, кожен учасник якого робить посильний внесок у світову історію або має шанс на участь у ній. Завдяки Герцену проблема народності стала предметом серйозної дискусії серед західників, особливо гостро обговорювалось селянське питання та роль суспільства у його вирішенні. Філософ убачав мету історії не в минулому чи майбутньому, а в теперішньому, категорично заперечував принесення людини в жертву будь-яким священним чи прогресивним цілям.