Й. В. Гете — поет, мислитель, учений
Дитинство і навчання. Заможному бюргеру Йоганну Каспару Гете, доктору права, було 39 років, коли його 18-річна дружина Катарина Елізабет Текстор 28 серпня 1749 року народила йому сина Йоганна Вольфганга (так звали діда з боку матері).
Батько майбутнього поета купив собі почесне звання дійсного радника у імператора Карла VII за триста тринадцять гульденів і аж ніяк не міг похвалитися знатністю роду. Дід поета, Фрідріх Георг Гете, прибув до Франкфурта з Ліона (Людовік XIV вигнав за межі свого королівства всіх некатоликів) з ножицями за поясом і праскою за спиною, але потім змінив професію кравця на торгівлю вином, а після другого одруження став власником першокласного готелю. Він був талановитою і честолюбною людиною. Обдарований музичними здібностями, грав на багатьох духових інструментах і мріяв про високе соціальне становище свого роду. Тому й віддав сина, Йоганна Каспара, здібного юнака, до Лейпцизького університету.
Мати поета також не належала до аристократичного роду. Прізвище Текстор (або Вебер, яке носила сім’я раніше) перекладається з латини як ткач, так само, як Вебер з німецької. Але Текстори «вийшли в люди» ще в XVI ст., і вже дід Й. В. Гете з боку матері був головним суддею і міським старшиною Франкфурта-на-Майні. Він ніс коронаційний балдахін над імператором Францем І і отримав із рук імператриці масивний золотий ланцюг з її портретом, що вважалося великою честю. Ця обдарована і енергійна людина досягла найвищої посади в місті-республіці.
Така коротка хроніка двох родин, які дали життя Йоганну Вольфгангу Гете.
Навчатися Вольфганг почав у три роки. Це були уроки читання. А вже у сім років він вивчав «мертві» мови — латину і давньогрецьку. І потім аж до вступу в університет майбутній поет майже щороку опановував якусь галузь знань: у дев’ять років — французьку мову і малювання, в 11 — італійську мову, у 13 — англійську й давньоєврейську, у 14 — основи юриспруденції та гри на фортеп’яно і флейті, у 15 — античну філософію, у 16 — фехтування, їзду верхи та латинську літературу. Крім цього, Гете залюбки грав у домашніх лялькових виставах і займався садівництвом. Середовище, у якому ріс Гете, сприяло формуванню його як універсальної особистості: батько Гете був власником великої бібліотеки (2000 томів) та картинної галереї, а бабуся влаштовувала різдвяні лялькові вистави для дітей.
У 16 років (1765) Гете став студентом, вступивши до юридичного факультету Лейпцизького університету. Правознавство не дуже зацікавило хлопця, і він дав волю своєму захопленню природничими науками та малюванням. Гете не став великим художником, але його пейзажі, просякнуті тонким імпресивним ліризмом, значно цікавіші за декоративно-умовні полотна багатьох сучасників, художників-класицистів.
Хвороба змусила юнака повернутися до батьківського дому. Це була перша криза духовного зростання, яка закінчилася серйозним захворюванням. Одужавши (1770), юний Гете вирушив для завершення навчання до Страсбурга. Водночас із заняттями на факультеті права він слухав лекції з фізики, хімії, анатомії, захоплювався електрикою, відвідував клініку та акушерські курси.
Зустріч із Гердером — ідеологом літературного напряму «Буря й натиск», філософом, письменником-просвітителем, пастором — сприяла захопленню юнака Шекспіром та німецьким фольклором. У ньому прокинулося гостре відчуття своєї особистості, стихійний протест проти дійсності. «…Гете став з’являтися у товаристві у потертому капелюсі, неголений. В екстравагантному костюмі, який було зшито за його власним ескізом»,— згадує один із його сучасників.
Проте дисертацію «Про законодавців» Гете написав вчасно, до того ж латиною. У цій праці він висловив власну думку щодо того, хто має право встановлювати закони в державі, причому звів нанівець роль у цій справі духівництва. Декан факультету визнав працю Гете досить небезпечною і запропонував не публікувати її як академічну дисертацію, тому Гете захищав дисертацію в усній формі.
6 серпня 1771 року Вольфганг здобув французький ступінь лиценціата права, бо Страсбург був французьким містом. Це звання відповідало німецькому ступеню доктора.
З дипломом доктора права Гете повернувся до Франкфурта-на-Майні, де прожив понад чотири роки, але його адвокатська діяльність тут не була успішною. Тому він прийняв запрошення молодого герцога Карла Августа і вирушив до Веймару (листопад 1775). Герцогу було на той час 18, Гете — 26 років. Він сподобався герцогові і майже одразу став його порадником, товаришем у розвагах. Вибір на користь вищого аристократичного світу Гете зробив не тільки тому, що його приваблювала перспектива влади: поетові необхідно було подолати душевний неспокій, спричинений розривом із багатою красунею Анною Елізабет (Лілі) Шенеман.
Діяльність Гете в державному апараті Веймару. Веймарське герцогство складалося на той час із двох князівств: сільськогосподарської низини навколо Єни та невеликої області з гірничорудною промисловістю. У герцогстві було лише 100 000 жителів.
50 років прослужив Гете у Веймарському герцогстві. Півтора місяця він розмірковував і врешті вирішив остаточно залишитись у Веймарі: «Як би там не було, а герцогства Веймар і Ейзенах — це все ж таки арена, де я можу спробувати відіграти роль у всесвітній історії». У щоденнику 26-річного Гете з’являється такий запис: «Я вже дізнався про життя придворного, тепер хочу скуштувати влади».
Придворні аристократи дивилися на фаворита герцога як на вискочку і втішалися думкою, що поет ніколи не стане державним діячем. Гете дійсно стояв осторонь зовнішньої політики, але його цікавило все, що могло піти на користь народу.
Карл Август наказав увести Гете до центрального державного органу Веймару — Таємної ради, де він зайняв останнє, сьоме місце, здобувши невисокий чин таємного радника. У нього навіть не було певних обов’язків, єдине його завдання полягало в підтримці герцога проти старих чиновників.
1782 року поет здобув дворянський титул, а наступного року став відігравати важливу роль у державному житті Веймару. Він виконував обов’язки прем’єр-міністра, міністра культури, шляхів, військового міністра, директора театру.
У перші чотири роки державної діяльності Гете брався за все, що могло бути корисним для його батьківщини,— бджільництво, садівництво та інші практичні справи. Веймарське герцогство слугувало йому моделлю, за якою він хотів вивчити всю країну, щоб поліпшити життя її населення.
13 років Гете присвятив відновленню гірничої справи в Ільменау. Поряд із цим він керував лісництвами, відвідував різні місця країни для ознайомлення з життям людей, працював у будівельній комісії, лагодив зруйновані шляхи і прокладав нові, збирав і аналізував матеріали про розвиток місцевої текстильної промисловості. Гете скоротив наполовину армію герцогства і відкрив школу для солдатських дітей. Завдяки жорсткій регламентації бюджету на утримання апарату чиновників йому вдалося поліпшити фінансовий стан держави. Багато зусиль доклав письменник, аби піднести престиж університету в Єні, де він читав лекції з анатомії. Ще однією важливою справою Гете було створення у Веймарському передмісті найпрекрасніших парків Німеччини.
Однак сам Гете не вважав свою діяльність реформаторською. На його думку, це були повсякденні справи з управління державою, які не задовольняли поета.
Гете-мандрівник. З 20 років, від страсбурзького періоду до глибокої старості, Гете довелося вести подвійне життя — одне у світському товаристві, друге — у глибокій самотності. Він звик приховувати від оточення бездонні глибини своєї душі. Лише під час подорожей поет відчував себе вільним, коли на самоті блукав лісами, горами, часом у негоду та зливи, уранці й вночі. У кризові періоди свого життя Гете завжди шукав розради у мандрах. Подорож у гори Німецької Швейцарії, де він опівночі купався в гірських озерах, підіймався на вершину Сен-Готарда (тричі протягом життя), біля підніжжя якої лежала Італія, лікувала поета від нещасливого кохання до Лілі Шенеман.
Гете домігся згоди герцога Карла Августа на тривалу відпустку, зробив собі паспорт на ім’я купця Йоганна Філіппа Меллера і під чужим ім’ям таємно вирушив до Італії. Він прожив у цій країні два роки, із них 11 місяців у Римі. Тут Гете гаряче взявся до занять живописом, але невдовзі зрозумів, що його справжнє покликання — поезія. Саме тоді він зробив остаточний вибір на користь мистецтва слова.
Метою подорожі до Італії було бажання поглибити свою освіту, поет приїхав сюди навчатися, хоча йому було вже 38 років. Перебування у прекрасній південній країні стало для Гете святом свободи, подарувало зливу свіжих вражень від краси природи і мистецтва.
Поїздка до Італії визначила певний рубіж у житті Гете-мислителя, сприяла його глибокій зацікавленості наукою. Гете захоплюється ботанікою, анатомією, мінералогією, тричі піднімається на Везувій.
Гете і театр. Повернувшися з Італії, Гете не брав участі в засіданнях Таємної ради, зате з ентузіазмом виконував обов’язки міністра культури. 1791 року герцог призначив його керівником веймарського придворного театру, і цю посаду поет обіймав понад чверть століття.
Ігрові п’єси йому не вдавались. «Я писав антитеатрально»,— говорив Гете про свої твори, але він здійснив реформу театру у Веймарі: розділив оперу і драму, докорінно змінив репертуар, багато уваги приділяв вихованню талановитих виконавців. Його діяльність мала виключне значення для розвитку німецького театру. Гете відкрив театральне училище і сам розробив основні правила акторської гри, побудовані на музичних законах (кожній ролі відповідала певна тональність). Він намагався піднести соціальний стан акторів, до яких у суспільстві ставилися, мов до циган. Навіть архітектурний проект будинку нового театру поет розробив сам, всупереч уподобанням свого володаря.
Як міністр культури, Гете, крім театру, керував університетом, створював нові культурні заклади на території країни.
Гете-учений. Гете був пристрасним і талановитим дослідником. Веймарське видання його творів складає 56 томів, 12 з яких присвячено науковим працям. За змістом вони охоплюють весь спектр природничих наук: ботаніку, зоологію, остеологію, порівняльну анатомію, палеонтологію, мінералогію, фізику (оптику, електрику, магнетизм), хімію, астрономію. Між 40 і 45 роками Гете написав свої найважливіші наукові праці. Усі вони були результатом безпосередніх спостережень. Поет вважав, що йому вдалося зробити низку наукових відкриттів саме тому, що він працював в науці як аматор, а не як фахівець.
Гете вивчав форми хмар та їх зміни залежно від напрямку вітру і на цій підставі розробив власну, загалом правильну, теорію прогнозування погоди. А розглядаючи в Падуї пальму, він відкрив один із законів рослинного світу, започаткувавши нову галузь знань — метаморфози рослин. Його праця «Досвід пояснення метаморфоз рослин» на півстоліття випередила свою епоху. Ботаніки і зоологи, сучасники Гете, цікавилися лише відмінностями між явищами природи, тоді як він шукав подібне. Гете вважав, що рослина розвивається з листка аналогічно тому, як метелик із лялечки. Ця думка підштовхнула його до пошуку зв’язків між усіма явищами Всесвіту.
Розглядаючи череп вівці, Гете сформулював деякі фундаментальні положення порівняльної анатомії. У цій галузі йому належить також відкриття міжщелепної кістки в людини. За 70 років до Дарвіна він висловив думку про те, що: «…тип проходить через всі органічні стадії і досягає найвищого ступеня розвитку».
30 років пролежали наукові праці Гете в шухляді його столу, бо тогочасний учений світ був ще не готовий до їх сприйняття, адже митець одним із перших висунув ідею єдиної будови рослинних і тваринних організмів. Свої погляди з цієї проблеми поет виклав не тільки в наукових працях, а й у віршах.
Метод наукового дослідження, запропонований Гете, і сьогодні застосовується в теоретичній фізиці та астрономії. Сутність його полягає в констатації «морфологічних відповідностей» між макро- і мікрофізикою, структурами галактичного Всесвіту й атомом.
Творець «Фауста» і чудових зразків лірики пишався своїми досягненнями в галузі точних наук: «Усе, що я зробив як поет, не сповнює мене гордістю. Але те, що серед сучасників я єдиний, кому відома правда важкої науки про кольори… сповнює мою свідомість відчуттям власної переваги над багатьма».
Формування світогляду Гете. Першу спробу осмислити сенс буття Гете зробив у 19-20 років, під час своєї хвороби, після першої душевної кризи (1768-1770). Він зацікавився тоді середньовічним фоліантом — книгою алхіміка Парацельса, а згодом — містичною літературою. Велике враження справила на нього книга Арнольда Готфріда «Неупереджена історія церкви й єресі». Автор її намагався перенести у свій час (кінець XVII — початок XVIII ст.) бунтарський дух XVI ст., ідеї тієї епохи. Вивчаючи твори середньовічних натурфілософів, Гете дійшов думки про тотожність Бога і природи. Юнак наполегливо шукав шляхів у царину потойбічного, однак не став містиком.
Давньоримський автор Лукрецій Кар і середньовічний філософ Барух (Бенедикт) Спіноза* відіграли надзвичайно
Барух Спіноза (1632—1677)— нідерландський філософ-матеріаліст. За вільнодумство його було відлучено від єврейської релігійної громади. Метою знання Спіноза вважав панування над природою та вдосконалення людини. Він був певен, що існує тільки природа, яка є причиною самої себе, нічого не потребуючи для свого буття. Спіноза звів складне психічне життя до розуму і пристрастей. Філософ ототожнював волю з розумом, а інстинкт самозбереження та обстоювання власної думки визнавав основою людської поведінки.
важливу роль у формуванні філософського мислення Гете. Матеріалістичний пантеїзм Спінози допоміг поетові сформувати власний погляд на життя.
Понад 50 років Гете цікавився питаннями історії церкви, її догматами та політичною роллю і врешті дійшов висновку, що «в постановах церкви багато безглуздя, але церква має намір керувати і тримати у своїх руках обмежений натовп».
Політичні погляди Гете ніколи не були ортодоксальними. Він висловлював думки, які завжди виражали здоровий глузд і розуміння історичної ситуації. Поет однаково не співчував і тим, хто здійснював революцію, і тим, хто спровокував її своєю хибною поведінкою. Ось деякі з його думок про революцію, про стосунки між урядом і народом, про шляхи вдосконалення світу: «Революції були б неможливі взагалі, якби уряд був завжди справедливий і своєчасним поліпшенням життя запобігав невдоволенню народу, а не чекав, поки необхідне буде вирвано натиском знизу»; «Революції мають цілющу дію, коли вони усувають «нездоланні перешкоди» на шляху народів до розумного щасливого майбутнього». У цих різних за змістом висловлюваннях немає суперечностей і виявів слабкості духу, зате є тверезий практичний розум, завжди властивий Гете.
Урівноваженість і гуманізм звучать і в іншому вислові митця: «Справжній ліберал — це той, хто прагне всіма можливими засобами здійснити максимум добра, але остерігається знищувати вогнем і мечем недоліки… У цьому завжди недосконалому світі він задовольняється тією кількістю добра, яка в ньому є, доки не з’явиться суспільство, що сприятиме досягненню кращого».
Іноді великому поету бракувало оптимізму, і тоді його долали сумніви щодо щасливого майбутнього людства: «Настануть часи, коли світ перестане радувати Творця, і він муситиме все знову зруйнувати, щоб обновити своє творіння». «Якби можна було зробити людство досконалим, то можна було б установити й досконалий порядок. Світ іде до своєї мети, але не так швидко, як ми думаємо й бажаємо. Усюди з’являються демони гальмування, так що все рухається вперед, але надзвичайно повільно».
Протягом життя змінювались та удосконалювались і естетичні погляди Гете. Штюрмерство, «веймарський класицизм» — такий шлях пройшов Гете як теоретик і практик мистецтва слова.
На початку 70-х років XVIII ст. в Німеччині з’явилися твори, які свідчили про нові настрої молодого покоління письменників.
Бунтарські настрої творчої молоді знайшли своє художнє втілення в п’єсі Фрідріха Максиміліана Клінгера «Sturm und Drang» («Буря й натиск», 1776). Заголовок цієї драми дав назву новому напряму в німецькій літературі. Учасники напряму висловлювали бунтівницькі й навіть революційні погляди, але не мали чіткої політичної програми. Діячами «Бурі й натиску» була плеяда молодих письменників: Ф. М. Клінгер (1752-1831), Я. М. Р. Ленц (1751-1792), Г. Л. Вагнер (1747-1779), Ф. Г. Якобі (1743-1819), Й. К. Лафатер (1741-1801) та ін. На чолі «Бурі й натиску» стояв Йоганн Готфрід Гердер.
Теоретичним маніфестом напряму стала невелика за обсягом збірка трьох авторів «Про німецький дух і мистецтво». Збірка містила статті Гердера про Оссіана, Шекспіра та пісні давніх народів, статті Гете «Про німецьку архітектуру» та Ю. Міозера «Роздуми про давні німецькі історії».
Погляди Гердера стали підгрунтям літературної теорії напряму. Гердер виявив себе як видатний мислитель, його діяльність сприяла розвитку в Німеччині філософії, мовознавства, історичних наук. На формування світогляду цієї непересічної особистості вплинули твори Ж.-Ж. Руссо. Культ природи, проголошений французьким просвітителем, був покладений в основу ідеології нового літературного руху, який очолили Гердер і Гете.
Ідеологічні засади «Бурі й натиску» зводилися до чотирьох основних положень:
— природа (конкретне зображення реальної дійсності);
— пристрасть (безпосереднє змалювання почуттів);
— культ героїчної особистості;
— свобода (незалежність від класицистичних зразків: геній сам створює зразки для наслідування, не підкоряючись жодним правилам).
Четверте положення стало наріжним каменем естетики «Бурі й натиску». «Школа, принципи обмежують будь-яку можливість пізнання і творчості»,— писав Гете. З точки зору штюрмерів, справжнє мистецтво повинне не наслідувати попередні зразки, а створювати нові форми творів залежно від змісту.
Основне значення літератури штюрмерів полягало в тому, що вона проголошувала ідею антифеодального протесту, виступала проти приниження людської гідності; головний її недолік — потяг до анархістського бунтарства.
За кілька років Гете переконався, що літературне бунтарство не дало бажаних результатів. Протест проти жалюгідної дійсності, який із великою силою прозвучав у його творах, не змінив цю дійсність, тому поет відмовився від суспільно-політичних та естетичних поглядів «Бурі й натиску».
Наступною сходинкою у творчому становленні митця став «веймарський класицизм» — таку назву дістала спільна діяльність Гете й Шиллера з реалізації програми естетичного виховання народу. Обидва поети покладали надію на виховну роль мистецтва, сподівалися навчити людину «бути чистою серед навколишнього бруду, бути вільною в абсолютному рабстві», щоб «щедра мить не застала покоління людей непідготовленими» до того часу, коли буде змінено недосконалий суспільний лад.
Подорожуючи Італією, Гете захоплюється класицизмом. Античний світ він сприймає як царину краси і гармонії, прямі лінії античної архітектури заспокоюють поетову душу. Саме тоді формуються ідейні підвалини нового світогляду Гете, концепція «веймарського класицизму». Поштовхом до творчих пошуків стала життєва криза — десять безплідних веймарських років. За цей час Гете отримав ще один гіркий урок — його діяльність не поліпшила життя народу загалом. У пошуках інших шляхів митець приходить до ідеї естетичного виховання людини. Разом із Шиллером вони розробляють програму такого виховання. «Веймарський класицизм» Гете й Шиллера був художнім експериментом, утопічним та ідеалістичним за своєю суттю. Зміст його полягав у відродженні на новому життєвому грунті духу античності, тобто в опрацюванні тогочасного життєвого матеріалу в дусі класичної гармонії.
Найбільшим художнім досягненням «веймарського класицизму» стали роман Гете «Роки науки Вільгельма Майстера» (1796) та його поема «Герман і Доротея» (1798). Працюючи над цими творами, Гете наполегливо шукав форму, яка б дозволила поєднати ідеальне з реальним, гуманістичний ідеал із жорстокою дійсністю. У поемі «Герман і Доротея» поет використав класицистичний закон «трьох єдностей», який до того ніколи не вживався в епічній поемі, але розширив межі часу і простору.
Обидва поети докладали чимало зусиль для розвитку нового напряму, але їхня просвітницька діяльність, так само як і захоплення Гете ідеями штюрмерства та державними справами, не принесла відчутних практичних результатів. І Гете, з його ясним розумом та проникливим поглядом, змушений був визнати, що мистецтво не здатне серйозно вплинути на життя суспільства.
Естетичні погляди Гете не відповідають традиційним хронологічним рамкам, якими в сучасному літературознавстві зазвичай відмежовують одне від одного різні літературні напрями — класицизм, сентименталізм, романтизм. Гете йшов своїм шляхом, відмінним від загального.
Гете і Шиллер. Уперше Шиллер побачив Гете, коли той приїхав разом із герцогом Карлом Августом вітати випускників військової школи, серед яких був і майбутній поет. Юнак зачаровано дивився на знаменитого автора «Вертера», а той навіть гадки не мав про його існування.
Через вісім років Шиллер святкуватиме день народження Гете в його веймарському будинку, щоправда, без господаря, бо той ще перебуватиме в Італії. Вони зустрінуться майже через півтора року після цього в багатолюдному придворному товаристві, після чого Шиллер напише про цю зустріч одному зі своїх друзів: «Я вважаю, що ми ніколи не станемо близькими людьми. Усе, що цікавить мене, до чого я прагну, на що сподіваюсь, він уже пережив. І мені здається, що він так далеко пішов уперед від мене, що нам уже не судилося зустрітися на шляху. Його світ — не мій світ… Як все буде, покаже час».
Минає час. Шиллер нетерпляче чекає, коли ж Гете звернеться до нього, заговорить про його твори. Між тим Гете не має наміру ні обговорювати п’єси Шиллера, ні зустрічатися з їх автором. Він не хоче бачити Шиллера серед свого оточення, його дратує навіть делікатне нагадування про молодого популярного драматурга (Шиллер опублікував критичну статтю про «Егмонта» Гете). Щоб уникнути небажаного сусідства з Шиллером, Гете пропонує його кандидатуру на посаду професора енського університету.
Гете не відчував особистої неприязні до Шиллера, але виголошені тим ідеї були осоружні поетові старшого покоління. 20 років Гете присвятив удосконаленню художньої форми творів, і з цього погляду його аж ніяк не задовольнили «Розбійники» Шиллера. Щодо популярності цієї драми Гете зауважив: «Могутній, але незрілий талант вилився в нестримний потік театральних парадоксів. Мене жахає загальний успіх, який випав на долю цієї потворної драми…»
Неоднозначно ставився до Гете і Шиллер. В одному з листів, адресованих другові перед від’їздом до Єни, він писав: «Гете викликав у мене особливе почуття — суміш ненависті й любові. Я ладен був убити його дух і водночас я любив його всім серцем…»
Невдовзі Шиллер вигідно одружився, породичався з тюринзьким дворянством, став професором, відомим ученим і письменником, якого приймали при дворі. Театрали і видавці підлещувалися до популярного молодого письменника і врешті Шиллер зрозумів, що його становище у суспільстві не гірше, ніж у його суперника. Заздрість, яка гризла Шиллера упродовж багатьох років, угамувалась. Він відчув задоволення з приводу того, що може навіть висловлювати співчуття Гете. Минуло ще два роки, і Гете змушений був поставити у придворному театрі п’єсу Шиллера «Дон Карлос», однак стосунки між письменниками залишалися холодними.
Соціальне становище Шиллера ставало дедалі блискучішим, його авторитет як письменника зростав: твори друкувалися водночас чотирма видавництвами, він став одним із засновників літературного журналу «Ори», запросив до співпраці в ньому Фіхте, братів Гумбольдтів, Гердера, Канта і Гете. Шиллер написав Гете листа, у якому вперше схвально відізвався про духовний і творчий шлях кращого поета Німеччини. На знак вдячності Гете дав згоду на співпрацю і першим промовив в листі-відповіді слово «дружба».
Творчий союз двох поетів проіснував майже одинадцять років, попри протилежність їхніх характерів. Гете відкрив Шиллерові не тільки своє серце, а й думки. Вплив старшого поета можна відчути в усіх п’єсах Шиллера, написаних за роки дружби між ними. Гете, у свою чергу, знайшов у його особі слухача і критика найвищого духовного рівня, а журнал «Ори» став для нього поетичною трибуною, де він публікував свої твори. (Й. В. Гете — поет, мислитель, учений)
На третій рік їхнього союзу дружні стосунки двох поетів сягнули апогею. Але з боку Шиллера Гете ніколи не мав доказів сердечної дружби. Шиллер чудово розумівся на творах Гете, та зовсім не розумів природу особистості свого друга, не бачив тієї довічної боротьби, яка точилася в душі великого поета.
Надзвичайно тонкий у сприйнятті навколишнього світу, Гете відчував Шиллера серцем, і коли той помер, писав: «Я… втратив друга, а разом із ним — половину власного життя».
Творче довголіття. Досліди, теорії, полеміка Шиллерових часів — усе лишилося позаду. Гете зустрічає свою шістдесяту весну. Ще ніколи поет не був у такому чудовому настрої, його вабить і тішить життя. Зовнішні обставини складаються надзвичайно вдало: він обіймає високу посаду, його творами захоплюються, в нього закохуються молоді, розумні, гарні жінки, він пише легко і натхненно. Чотири місяці на рік Гете разом із секретарем та слугою проводить на курорті в Карлсбаді.
Найважливішими подіями цього періоду для Гете були зустріч із Наполеоном і захоплення східною поезією Гафіза та особистістю Дж. Г. Байрона. Аудієнція, яку Наполеон дав Гете, тривала понад годину. Французький імператор запросив першого поета Німеччини до Парижа, щоб той писав п’єси для його імператорського театру. Гете відхилив це запрошення і довго нікому не розповідав про зустріч, хоча сміливі прагнення Наполеона приваблювали поета так само, як і романтичний образ Байрона, яким він цікавився до кінця свого життя.
У сімдесят п’ять років життя обертається до Гете своїм темним боком. Вузьке коло людей, у якому він змушений завершувати життя, не дає старому поетові ані ласки, ані любові. Він намагається не думати про негаразди у власній родині. Його продовжують цікавити різні галузі знань, він заглиблюється в астрономію, багато розмірковує над створенням Всесвіту, а гарна жінка — єдине, що змушує його бути люб’язним. Гірким стало прощання із земним коханням в образі юної чарівної жінки. З останнім цілунком Ульріки фон Левецов і Марії Шимановської для Гете настає справжня старість, змінюється навіть зовнішній устрій його життя: він уже не відвідує курортів, не буває при дворі, в товаристві, у театрі. Його постійною резиденцією стає будинок на центральній площі Веймару. У двох маленьких кімнатах письменник працює, в апартаментах приймає відвідувачів. Цікавих для себе осіб він запрошує на обіди, які відзначаються багатою сервіровкою, вишуканими стравами, вином із дідівських льохів. Гете суворо дотримується етикету: на його прийоми чоловіки повинні з’являтися у фраках, дами — у вечірніх туалетах. (Й. В. Гете — поет, мислитель, учений)
Наприкінці життя до письменника приходить світова слава, його дім стає центром світової культури. Шанувальники з Франції, Англії, Італії, Росії, Австрії, Богемії (Чехії), США відвідують його у Веймарі, юний Гектор Берліоз присвячує Гете свого «Фауста», геологи називають його ім’ям знайдений ними новий камінь («гетит»), німецькі герцоги підносять йому коштовні дарунки. Веймар урочисто святкує день, коли молодий поет уперше проїхав міською брамою, і дарує громадянські права всім нащадкам Гете. Снський університет вітає його піднесеною Горацієвою одою, в університетах читають курси лекцій про Гете, видаються книги, присвячені різним періодам його життя і творчості. Художники мріють писати його портрети, у Франкфурті-на-Майні вирішили поставити пам’ятник поету.
Гете не зворушують зовнішні вияви пошани, він гостро відчуває, що в нього лишилося обмаль часу. Протягом чотирьох років письменник із неймовірною енергією працює над зібранням своїх творів. Гете створює бригаду з шести помічників, чітко розподіляє між ними обов’язки, припиняє свою роботу в журналах, прагнучи нічого не залишати незавершеним. Значну частину його творчого доробку становлять листи, у яких він торкається багатьох галузей знань: пише про сербську поезію та про оригінальність античної знахідки — голови Антиноя, про художні відмінності фресок Помпеї від фресок у катакомбах та про те, з якого каменю збудовано давньоримську фортецю в Богемії, про водяні горіхи, насіння манго тощо.
Усе своє життя Гете був надзвичайно діяльною людиною. Коли поетові було 30-40 років, ця діяльність спрямовувалась на зовнішні цілі; у 50 років вона виявилась у різнобічності його обдарувань; коли Гете виповнилося 60 років, він цілком присвятив себе поезії, і його поетичний голос зазвучав на повну силу. (Й. В. Гете — поет, мислитель, учений)
Тепер він намагається усунути все, що заважає поетичній роботі, та не в його владі уникнути тяжких випробувань долі. Останні роки життя Гете позначені невтомною працею і втратою близьких людей. Померла дружина, Христіана Вульпіус, з якою Гете прожив 28 років, під час подорожі Італією помер його син Август, умирають старі друзі: Шарлотта фон Штейн, герцог і герцогиня-мати. Але поет стійко тримається: здається, горе тільки збільшує його сили. На звістку про смерть сина він відповів словами: «Я знаю, що народив смертного сина!» — і продовжив наполегливо працювати. Десять років чекав свого завершення автобіографічний твір «Поезія і дійсність», і тепер Гете продиктував його останню частину за два тижні. Несподівано в ньому спалахує останній творчий вогонь, і він завершує «Фауста».
Свій останній день народження Гете святкував у Єні, куди прибув разом з онуками. У Веймарі тим часом урочисто відкривали бюст поетові, наче він уже помер. Гете пішов із життя оптимістом, опівдні — у той час, коли і з’явився на світ, дотримуючись власного принципу: «Доки нам ще світить день — тримаймо голову високо».