Кант Іммануїл
Кант (Каnt) Іммануїл (1724—1804) — німецький філософ, соціальний мислитель, основоположник німецької класичної філософії. Соціальні і правові погляди Канта формувалися під впливом ідеології французького Просвітництва. Мав широкий науковий кругозір: викладав лекції не тільки з філософії, а й з математики, фізики, географії, антропології. Кант обирався до складу Академічного сенату Кенігсберзького університету (1780), був його ректором (1786—90), членом Берлінської академії наук (1786), Академії наук у Сієні (1789), Петербурзької академії наук (1794). На формування і розвиток німецької класичної філософії вплинули такі його праці: «Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного» (1764), «Критика чистого розуму» (1781), «Ідея загальної історії у всесвітньо-цивільному плані» (1784), «Критика практичного розуму» (1788), «Критика здатності судження» (1790), «До вічного світу» (1795), «Метафізика вдач» (1797), «Суперечка факультетів» (1798), «Антропологія» (1798) та ін. Кант створив т. зв. критичну філософію. У ній важливу роль відіграє апріоризм як теорія досвідного пізнання (апріорні теоретичні положення, що можуть застосовуватись у межах досвіду). Учення Канта про суспільство є насамперед сукупністю ідей про суспільний організм, суспільний устрій. Він називав державу об’єднанням людей, підлеглих правовим законам, а її вищим благом — найбільшу відповідність державної організації і діяльності духу права, тобто йшлося про принципи правової держави. Відповідно до його вчення кожна людина, будучи носієм волі і морального закону, так само невичерпна, як і космос. Кант одним із перших детально розглянув поняття «правовий порядок». Суспільне становище, що трактується тільки як правове, за Кантом, засноване на таких апріорних принципах: свободи кожного члена суспільства; рівності всіх громадян; самостійності кожного члена спільноти як громадянина. Правовими атрибутами людини як громадянина є воля, рівність і самостійність. У праці «Ідея загальної історії у всесвітньо-цивільному плані» Кант розмірковував про концепції правового, громадянського суспільства, членам якого надана значна свобода, сумісна, однак, з повною свободою інших. Антагонізм у цьому суспільстві існуватиме, але його обмежуватимуть закони. Кант намагався виробити єдине уявлення про три найважливіші типи норм: права людини, законодавчі гарантії станової рівності й демократичні права. Він був послідовним прихильником теорії поділу влади. У роботі «Метафізика звичаїв» Кант охарактеризував верховну владу, що видає закони; виконавчу, що здійснює управління на їх основі; судову, що контролює їх дотримання. Деспотизм, на думку Канта, з’являється там, де не забезпечена достатня незалежність влади. Протилежність деспотизму — республіка. Якщо за конституційної монархії реалізований принцип поділу влади, то, за Кантом, це — республіка. Кант надавав перевагу просвіченій монархії як устрою суспільства, вважаючи її ідеологом Фрідріха II Прусського. Кант негативно ставився до насильницького повалення влади, надаючи перевагу поступовим реформам. Важливим був його внесок у розроблення філософсько-етичних основ лібералізму, зокрема значення моралі в політиці і праві. Сформулював низку максим для самостійного мислення: думати самому; подумки ставити себе на місце іншого; завжди мислити у згоді із самим собою. За Кантом, зв’язок політики з мораллю полягає в пристосуванні моралі до інтересів політики або в підпорядкуванні політики моралі. Перший варіант вибирає «політичний мораліст», який узгоджує принципи з метою. Переживання провини (власної або чужої, до якої ти лише причетний) є основою моралі. Людина, що «завжди права», є неморальною. Справжня єдність моралі і політики можлива тільки на основі права, а гарантією слугує гласність. Кант розглядав людину як мету культури і прогресу. У трактаті «Спостереження над почуттям прекрасного і піднесеного» він проаналізував особливості національних характерів французів, іспанців, англійців, німців, арабів, негрів, індіанців Північної Америки, японців і китайців, заклавши основи соціальної психології.
Кант розробив власне вчення про генезис релігії, виокремивши такі етапи її розвитку: безрелігійний стан людей, «богослужбовий» (недосконалої релігії) і релігії розуму (чистої віри в добро, де священик — просто наставник). У чистій релігії розуму угода з Богом (угода з совістю) неможлива. Загалом віру в Бога Кант трактував як надію на власну моральну силу. Він зробив певний внесок у розроблення моральних і правових основ соціології міжнародних відносин. У трактаті «До вічного миру» мислитель аргументував необхідність підписання всіма державами договору про вічний мир, характеризуючи його як «вище політичне благо». Розв’язання цієї проблеми він бачив у відповідному вихованні й освіті народів, розвитку рівноправних економічних відносин, моральному прогресі людства, осудженні війн і войовничих політиків. Учення Канта вплинуло на правові погляди і реформаторські проекти багатьох мислителів, на розвиток філософії, соціальної думки, соціології політики і права.