Козацька пісня «Гомін, гомін по діброві…». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій
Найдавніші козацькі пісні припадають приблизно на другу половину ХVІ ст. Серед них — «Гомін, гомін по діброві…», один з варіантів якої записаний Я. Новицьким наприкінці 80-х років ХІХ ст. на Катеринославщині. Починається вона характерним зачином:
Гомін, гомін по діброві,
Туман поле покриває…
Синонімами до слова «гомін» в українській мові є «крик», «гамір», «шум». Повторене двічі, воно повідомляє, що село збуджене важливою, та не зовсім веселою подією. Сумом і тугою віє від туману, що «поле покриває». Третій рядок розкриває причину такого настрою:
Мати сина виряджає.
Свого часу О. Довженко зробив запис у щоденнику: «В усіх моїх творах є сцени прощання. Прощаються чоловіки з жінками, сини з батьками. Прощаються й плачуть чи, махнувши рукою, подавляють ридання, оглядаючись на рідну хату, наче в останній раз. Є, треба думати, щось глибоко національне в сьому мистецькому мотиві. Щось обумовлене історичною долею народу. Прощальні пісні… Розлука — ось наша мачуха. Оселилась вона давно-давно в нашій хаті, і нікому і ніколи, видно, не вигнати її, не приспати, не вкрасти».
Мотив розлуки і смутку є основним і в цій пісні. У ній, щоправда, немає жодного слова про переживання матері, схвильованість її сина-козака перед від’їздом. Проте навіть невеликий життєвий досвід підказує, що прощання матері з сином — особлива і тривожна подія у їхньому житті. Бо ніхто не знає, як складеться подальша доля. Однак материнське благословення у пісні нагадує прокляття:
Іди, синку, пріч од мене,
Нехай тебе турки уб’ють,
Нехай тебе звірі з’їдять,
Нехай тебе води втоплять.
Цей текст засвідчує, що пісня «Гомін, гомін по діброві…» належить до найдавніших, оскільки зберігає міфологічні мотиви «збування» матір’ю сина з дому, що залишилися як пережитки прадавнього обряду ініціації — обрядових випробувань, які знаменували перехід на новий ступінь розвитку в межах певної соціальної групи суспільства (наприклад, юнака на етап дорослості).
Запорозькі козаки належали до особливого соціально-військового об’єднання — Січі. Вона мала свої ініціаційні традиції та ритуали, які мусив подолати кожний новачок. З історичних джерел про ці обряди відомо небагато. Про деякі писав Д. Яворницький в «Історії запорозьких козаків», зазначаючи, що прийнятих у козаки випробовували на сміливість і спритність. Дещо можна дізнатися з дум, пісень, переказів і спогадів про ініціаційні обряди. За змістом вони нагадували давньослов’янські «вовчі союзи»: юнаки, відбуваючи ритуал «переродження», ставали «вовками» — молодими воїнами, зобов’язаними певний час жити в лісі, окремо від людей, «вовчим життям». «Молодик» або «джур» (так називали новачка), вступаючи до січового товариства, мусив «переродитися» — відректися від попереднього життя і бути готовим до смерті. Нерідко його на певний час поселяли в окремий курінь. Навчання військовій справі тривало сім років. Крім фізичних тренувань необхідно було «Богу добре молитись, на коні “реп’яхом” сидіти, шаблею рубати і відбиватися, з рушниці зірко стріляти і списом добре колоти». Після цього відбувалися випробування на вміння пити горілку, долати пороги на човні, ходити над прірвою, приборкати необ’їждженого коня. Ті, хто долав їх, мали право брати участь у поході і вважатися запорозькими козаками.
Перша фаза ініціації називалася передлімінальною (лат. limen — поріг). Саме про неї йдеться в рядку: «Іди, синку, пріч од мене». Він є своєрідною ритуальною словесною формулою, якою мати проводжає сина з дому в далекий похід. Оплакування козака під час проводів у далеку дорогу було однією з умов (норм) ініціації, за якою передбачалося «умирання» героя. Це означало, що він уже не належав своїй родині, а переходив до іншого світу.
Деякі думи і пісні містять «формули неможливого», які символізували смерть. Нині їх сприймають як засіб художнього вираження:
Візьми, мати, піску жменю,
Посій його на камені:
Коли ж отой пісок зійде,
Тогді твій син з війська прийде!
(«Ой три літа й три неділі…»)
Пісня «Гомін, гомін по діброві…» наводить на думку, що логічним словесним супроводом обряду ініціації було прокляття матері, якому, як і благословенню, надавали особливого сенсу. Ритуальний плач у фольклорній культурі мав життєдайне значення. Очевидно, прощання з новобранцем нагадувало проводжання покійника в інший світ. Це означало, що майбутній козак повинен був перенести ритуальну смерть, щоб постати в іншій якості. Далі сюжет пісні позбавлений ініціаційних смислів:
Мене, мати, турки знають,
Вони мене не займають,
Вони мені коня дадуть;
Мене, мати, огні знають,
Як я іду — потухають;
Мене, мати, звірі знають,
Як я іду — убігають;
Мене, мати, води знають,
Як я іду — то втихають.
Син вступив у діалог з матір’ю, промовляючи ніби від імені всього козацького лицарства. Він сповнений інформації про безстрашність козаків, вміння долати начебто непереборні обставини, відвагу, терпіння, презирство до смерті.
Повторення перших двох рядків підсилює сум і тривогу, доводить сюжет до кульмінаційної точки. Мати благає сина не покидати рідної домівки:
Вернись, синку, додомоньку,
Змию, зчешу головоньку
Та постелю постеленьку.
Материнські почуття проступають через окремі деталі щоденного побуту — змити і розчесати голівку дитині, постелити чисту постіль. Посилюють ефект пестливі слова «синку», «додомоньку», «головоньку», «постеленьку». Однак син незворушний у своєму рішенні. Домашньому затишку і материнським турботам він протиставляє суворий козацький побут:
Змиють, мати, дрібні дощі,
А розчешуть густі терни;
В чистім полі травиченька —
То то ж моя й постіленька.
Це — свідомий вибір людини, яка обов’язок ставить вище за спокійне, затишне домашнє життя.
Козацька пісня «Гомін, гомін по діброві…». Аналіз твору. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій