Колядки. Щедрівки. Український фольклор. Конспекти лекцій
Зимовий Новий рік українці успадкували від християнства. У давні часи наші предки починали рік навесні. Березневе літочислення зберігалося до початку XV ст. і лише згодом було замінене спершу вересневим, а пізніше — січневим. Тому поетика новорічних обрядів має багато спільного з березневим новоліттям, а в колядках і щедрівках звучать мотиви весняного пробудження природи.
Колядки і щедрівки — народні календарно-обрядові величальні пісні зимового циклу, пов’язані з початком нового хліборобського року.
Термін «колядка» вчені розглядають як синонім до українського «щедрівка», що походить від Новорічного (Щедрого) вечора. Щоправда, колядували напередодні Різдва, щедрували під Новий рік. Колядувати ходили переважно хлопці, які збиралися «дружиною», обирали ватага — «березу», запрошували музик і навідувалися в усі двори з величальними піснями. Разом зі співанням колядок влаштовували ігрища та вистави («Плуг», «Зірка», «Коза», «Вертеп» тощо).
Щедрівкові дійства, до яких належить і «Меланка», виконували переважно дівочі та дитячі громади. Робили це під вікном, бо до господи заходити не годилося. А вранці новорічного дня колядники-щедрівники, знявши свій чудернацький одяг, знову йшли від хати до хати із зерном та посипальними пісеньками. Сіяли зерно по долівці, голосно промовляючи:
Сійся, родися, жито, пшениця,
Жито, пшениця, всяка пашниця,
Коноплі по стелю, льон по коліна,
Щоб у вас, хрещених,
Голівка не боліла.
Вважали, що засівальники із золотистим зерном приносять у господу весну, а зерно і слова пісні мають магічну силу.
Співвіднесення колядок і щедрівок з обрядом, у якому кожен елемент сприймався як магічний, а тому недоторканний, сприяло тому, що величальні пісні майже без змін зберегли свою архаїчну структуру. Так, колядки мають заспів, власне колядку, поколядь і приспів. Щоправда, не завжди всі структурні елементи були в них наявні: поколядь іноді відривалася від основного тексту і починала існувати як своєрідне привітання, “віншування”:
Станьте, панове-молодці, да подякуйте
За цей хліб чесний, за червоний золотий,
Щоб нам був пан важний і поважний
Перед панами, перед князями
Й перед нами, молодцями!
Дай, Боже, сей год на сто год!
Розмаїтість колядок і щедрівок зумовлена великою кількістю їх адресатів. Найдавніші з них — величальні гімни господареві-хліборобу, воїну-лицарю, охоронцю роду. Особливо багаті на мотиви величальні пісні, адресовані чоловікові чи парубкові. У них ідеться про добробут і статки в господарстві, примноження худоби і щедрий урожай, богатирську силу і відвагу, ніжність і трепетне почуття до коханої. Дівочі колядки, щедрівки оспівують вроду, працелюбність, щасливу долю тощо.
Від народних колядок і щедрівок з архаїчним змістом слід відрізняти церковні твори. Коляди — пісні літературно-церковного походження, які виникли у XVIІ — на початку XVIІІ ст. У них переважають християнські мотиви: народження Ісуса Христа, возвеличення Діви Марії, воздавання хвали Богові тощо. Твори давніх книжників не мали нічого спільного з народною творчістю, тому окремі вчені (І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса) вилучали їх зі сфери обрядово-календарного циклу народної поезії.
Християнська церква, яка закликала до аскетизму і зречення від мирської суєти, рішуче противилася язичницьким обрядам і словесним текстам, які їх супроводжували. У літописах є свідчення про «бісівські ігрища» на честь Коляди, активні виступи церкви проти колядування і «бісівських пісень» тощо. Наполегливим поборником язичницької старовини наприкінці XVI ст. був Іван Вишенський, який у посланні до князя Острозького вимагав: «Коляди з мест и сел учением вижените… Щедрий вечер из мест, из сел в болота зажените, нехай з дъяволом седит, а не с христиан ся ругает». Наприкінці XIX ст. М. Лисенко стверджував, що календарно-обрядовий цикл пісень належить до вимираючих «через поліцію, попів і свою старшину». Боролася з колядками, щедрівками і радянська влада.
Нині народні звичаї поступово відроджуються. Попри активне поширення коляд, які чомусь ототожнюють з народними творами, в українських селах на Різдво співають прадавні колядки, а під Новий рік — щедрівки, які славлять природу і возвеличують людину. Як зазначав І. Франко, у них «завжди лежали могутні зароди майбутнього, спочивали сімена, котрі й по тисячах літ не втратили своєї плодючої сили».
Багатством змісту і поетичною формою щедрівок захоплювалися композитори М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Р. Скалецький, М. Вериківський, К. Данькевич та ін. Українські письменники теж щедро послуговувалися словесним матеріалом зимових обрядодійств: щедрівкові мотиви звучать у п’єсах «Різдвяна ніч», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького, поезії Ю. Федьковича, Я. Щоголіва, Лесі Українки, повісті «Щедрий вечір» М. Стельмаха, кіноповістях «Зачарована Десна» і «Повість полум’яних літ» О. Довженка, історичному романі «Святослав» С. Скляренка тощо.
Фундаментальні порівняльні дослідження колядок і щедрівок здійснили І. Снєгірьов, О. Веселовський, В. Чичеров, О. Потебня, М. Коробка, І. Свенцицький, болгарський учений Д. Марінов, румунський — П. Караман, польські — С. Добжицький і В. Клінгер та ін. Упродовж ХІХ—ХХ ст. побачили світ сотні видань з текстами календарно-обрядових пісень зимового циклу, однак і донині найповнішим вважають двотомне зібрання «Колядки і щедрівки. Зібрав Володимир Гнатюк» (1914).
Колядки. Щедрівки. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій