Комунікація. Що таке комунікація?
Комунікація — смисловий аспект соціальної взаємодії; дії, свідомо орієнтовані на їх сприйняття іншими людьми, а також спрямовані на передавання інформації за допомогою мови й інших знакових систем. Комунікація як необхідна умова життєдіяльності людини, фундаментальна основа існування суспільства є багатоаспектним поняттям, у якому виокремлюють такі основні значення: універсальне (гранично широке), при якому комунікацію розглядають як спосіб зв’язку будь-яких об’єктів матеріального й духовного світів; технічне, що відповідає уявленню про комунікацію як про спрямований зв’язок між об’єктами, передавання інформації, що здійснюється за допомогою сигналів від передавальної системи до приймаючої; біологічне, що означає передавання сигналів між організмами або складовими одного організму, у процесі чого відбувається зміна інформації і взаємна адаптація суб’єктів; соціальне, яке використовують для позначення й характеристики різноманітних зв’язків і відносин, що виникають у людському суспільстві. Соціальна комунікація здійснюється за допомогою вироблених і фіксованих у культурі (субкультурі) знакових систем — засобів комунікації. Засобами комунікативного процесу є мова (письмова або усна), оптико-кінетична система знаків (жести, міміка, пантоміміка), пара- та екстралінгвістичні засоби (інтонація, ритм, мелодика, немовні вкраплення, наприклад паузи тощо), система організації простору й часу комунікації, пози, хода, система «контакту очима» та ін. Залежно від реалізації засобів комунікації класифікують на вербальну, або мовну (письмову чи усну), і невербальну, яку поділяють на паралінгвістичну (за допомогою жестів, міміки, мелодики) і матеріально-знакову (за допомогою продуктів виробництва, образотворчого мистецтва тощо). Основною функцією комунікативного процесу є досягнення соціальної спільності за збереження індивідуальності кожного елементу. У окремих актах комунікації здійснюються 4 головні її функції (управлінська, інформативна, емотивна, фактична) і 3 додаткові (самопрезентації, ритуальна, перформативна). Кожна з функцій здійснюється за допомогою повідомлень: спонукальних (переконання, повчання, наказ, прохання), інформативних (передавання реальних або вигаданих відомостей), експресивних (збудження емоційного переживання), фактичних (установлення й підтримання контактів, що регулюють комунікації), самопрезентаційних (формують образ комунікантів за допомогою вербальних і невербальних засобів), ритуальних (стереотипні і стандартні повідомлення, що використовують під час соціальних церемоній), перформативних (повідомлення, у яких висловлення про дії еквівалентні здійсненню дії, наприклад, «дякую», «прошу пробачення», «присягаюсь» тощо). Інформаційний обмін у природі й суспільстві можливий лише за наявності необхідних і достатніх умов комунікації. До них належать експліцитні та імпліцитні закони комунікації. До експліцитних законів належать: закон про складові комунікації. (у кожному акті комунікації є відправник, одержувач, дійсність, текст і код-мова); закон про контакт (відправник і одержувач повідомлення повинні перебувати в контакті один з одним); закон про код (відправник і одержувач повинні користуватися однаковим кодом); закон зворотного зв’язку (відправник і одержувач перебувають у постійній взаємодії один з одним і здійснюють обмін інформацією). До імпліцитних законів належать такі: закон детермінізму (для всякого явища, про яке повідомляється, є певна причина); закон тотожності (тотожність предмета самому собі не змінюється, поки про нього говорять); закон істинності (із двох протилежних повідомлень одне обов’язково повинне бути правильним); закон мінімальної підстави (відправник і одержувач, користуючись однією моделлю світу (мінімальною підставою), мають деяку загальну суму інформації стосовно минулого і здатні майже однаково прогнозувати майбутнє); закон неповноти опису (комунікаційне повідомлення описує дійсність із певним ступенем редукції); закон інформативності (відправник повинен повідомляти одержувачеві деяку нову інформацію, тобто інформаційні потенціали комунікантів не повинні збігатися). Ефективна комунікація, крім дотримання необхідних і достатніх умов спілкування, передбачає подолання комунікативних бар’єрів, що перешкоджають повноцінній комунікації і блокують її. До них належать бар’єри, зумовлені чинниками середовища (акустичні, температурні, погодні тощо), технічні бар’єри, або шуми, «людські бар’єри» (психофізіологічні й соціокультурні) і логіко-лінгвістичні (фонетичні, семантичні, стилістичні та логічні). Комунікація передбачає наявність відправника та одержувача інформації як носіїв певних цілей і намірів. Цілі комунікації — це передавання співрозмовникові деякої інформації в певній формі (твердження, пропозиції, запитання, заперечення, побажання тощо).
Комунікативні наміри містять комунікативні цілі, цілі впливу на співрозмовника і цілі керування його поведінкою. Будь-який комунікативний акт здійснюється в межах певних просторово-часових координат. Комунікативний простір можна визначити як систему різноманітних комунікативних зв’язків, що виникають між агентами комунікації. Суспільство створює соціальний комунікативний простір, агентами якого є індивіди, соціальні групи й соціальні інститути. Складовими комунікативного простору є щільність і довжина. Щільність означає, що цей простір неоднорідний і залежить від інтенсивності та кількості взаємодій. Довжиною комунікативного простору є комунікативна дистанція, яка є мінімальною й має безпосередній характер за умов міжособистісної комунікації або ж комунікації всередині групи. Велика дистанція характерна для масової комунікації, опосередкованої технічними засобами. Комунікативна дистанція, у свою чергу, впливає на вибір стратегії і засобів комунікативної взаємодії. Комунікативним часом вважають тривалість і послідовність комунікативних актів.