Консерватизм. Що таке консерватизм?
Консерватизм (лат. conservare — зберігати) — 1) (у широкому розумінні) світогляд, дискурс, стиль мислення, що вбачає особливу цінність у традиційному ладі і в освячених традицією установах і формах життя, саме тому бажає їх зберегти; проявляється в політиці, мистецтві, науці, повсякденному житті; 2) (у вужчому розумінні) політична течія, що виникла на межі XVIII—ХІХ ст. як реакція на французьку політичну та англійську індустріальну революції. Консерватизм як широкий ідейний напрям не можна звести до меж політичних партій. Він розвивався у Західній Європі з XVI—XVII ст. як реакція проти централізаційних тенденцій та абсолютизму, спроба захистити громадянське суспільство, під яким розумілася середньовічна станово-корпоративна структура (за пануючої позиції дворянства). Консерватизм виражає органістичне світобачення, доводячи, що людина є продуктом певного культурно-історичного середовища й соціального організму. Перетворенню консерватизма на відносно струнку систему поглядів сприяли твори критиків Французької революції Е. Берка (1729—97), Ж. де Местра (1753—1821) та Л. де Бональда (1754—1840). Їхня соціальна орієнтація виходила з апологетики «старого порядку» та відторгнення абстрактно-раціоналістичних і оптимістичних принципів Просвітництва. Класики консерватизма протиставляли їм ідеї недосконалості людської природи, внаслідок чого проекти радикальної революційної перебудови суспільства приречені на невдачу, бо порушують віками усталений порядок речей. До середини ХХ ст. ідеологи консерватизма стримано ставилися до капіталізму і буржуазної демократії, тому що вони позбавляють суспільство органічності, духовного консенсусу, спільних високих ідеалів і прирікають його на розпад. У цей період активність консерватизма спрямовувалась на збереження традиційних соціальних інститутів (монархії, церкви, аристократії, аграрної верстви) на противагу індустріалізації та урбанізації. У ХІХ ст. домінуючими напрямами консерватизму були традиціоналістський і ліберальний. Представники останнього намагалися послабити революційні тенденції шляхом поміркованого соціального реформізму (французький соціолог, історик і політичний діяч А. де Токвіль). На початку ХХ ст. ідейне поле консерватизма формують елітаристські концепції В. Парето, Г. Моски і Р. Міхелса, песимізм А. Шопенгауера та О. Шпенглера, волюнтаризм та ірраціоналізм Ф. Ніцше, концепція політичного міфу Ж. Сореля, ірраціоналізм А. Бергсона, дослідження Г. Лебона та М. Вебера, соціальна доктрина Ватикану (корпоративізм та християнська етика), інтегральний націоналізм Ш. Морраса, концепції «консервативної революції» Ю. Еволи, Е. Юнгера, А. Меллера-ван-ден-Брука, ідеї Ф. Достоєвського та Д. Мережковського.
У 70—80-ті ХХ ст. настав якісно новий етап розвитку консерватизма — неоконсерватизм, який синтезує оновлені ідеї ліберально-консервативного реформування суспільства: розширення ринкової економіки, монетаризму, зменшення системи соціальної допомоги, технократії (М. Тетчер, Р. Рейган, Г. Коль, Ф-Й. Штраус, Ф. фон Гаєк). На межі ХХ—ХХІ ст. серед англо-американських консервативних соціальних теоретиків поширилася теза про «кризу неоконсерватизму», пов’язану з надмірною рецепцією неоліберальних принципів, котрі розмивають інтелектуальну ідентичність консерватизма. Конкуруючою з неоконсерватизмом течією консерватизма у континентальній Європі є т. зв. нові праві, що продовжують традиції консервативної революції (А. де Бенуа). Українська консервативна доктрина була сформульована у 20-х ХХ ст. лідером монархічної еміграції В. Липинським на основі принципів монархізму, елітаризму, християнської етики й підтримки традицій гетьманату П. Скоропадського (1918).