Контркультура. Що таке контркультура?
Контркультура (лат. contra — проти, і cultura — освіта, розвиток) — субкультура, яка протистоїть і навіть суперечить домінуючій культурі, відкидаючи загальновизнані норми і цінності і виробляючи власну їх систему. Інтерес до цього феномену викликали протести і рухи 50—60-х ХХ ст., коли молодь стала джерелом соціальних проблем у суспільствах Заходу. У багатьох соціологічних працях цей термін використовують саме як назву політичного й ідеологічного руху європейської і північноамериканської молоді, метою якого була відмова від традиційних цінностей і способів організації життя, тобто цінностей культури сучасного буржуазного суспільства як «організованого насильства», що перешкоджає вияву творчої енергії вільних і суверенних особистостей. Поняття контркультури в сучасній соціології використовують для позначення: а) соціокультурних настанов, що протистоять фундаментальним принципам, які репрезентують домінантну культуру; б) молодіжної субкультури, яка різко проявляє несприйняття цінностей широко визначеної культури («культури батьків»). Елементами такої контркультури вважають «наркотичну культуру», «східну містику», окультизм, сексуально-революційну «містику тіла» та ін. Поняття «контркультура» запровадив у науковий дискурс американський соціолог Т. Роззак, який використовував його як концепт для розкриття принципових відмінностей ідеології і практики «нового лівого руху», що об’єднав у своїх рядах радикалів із середовища студентства і гуманітарної інтелігенції, а також «критично мислячих особистостей» із середовища дрібної і середньої буржуазії, що розчарувалися в гаслах «нових лівих» і висунули ідею тотального заперечення культури капіталістичного суспільства як засобу його перебудови відповідно до постулатів гуманізму епохи модерну. Роззак інтегрує в термін «контркультура» різноманітні ідейні течії 60-х ХХ ст. («нова ліва» соціологія Мілса, фройдомарксизм Маркузе, «гештальт-терапевтичний анархізм» П. Гудмена, «апокаліпсичний містицізм» Н. Брауна, «дзен-буддистську психотерапію» А. Вотса), які були поєднані гіпертрофованим неприйняттям західної культури. Поділяючи оцінку контркультури як особливого феномену, що заперечує базові настанови ідеології «нового лівого руху», західні соціологи вкладали в поняття «контркультура» різний зміст. Відповідно до поглядів Роззака, контркультура є соціокультурним феноменом, конфронтує з культурою сучасного буржуазного суспільства. На його думку, між традиційною культурою і контркультурою існує нездоланна прірва, тому їх базові цінності заперечують одна одну. Основні контркультурні ідеї можна звести до таких: заперечення індивідуально-особистісного принципу західної культури; культивування безособистісного, колективно-анонімного; відмова від традиційно-християнського ригоризму у шлюбно-сімейних відносинах та еротичній сфері; неприйняття протестантської етики індивідуальної праці й особистої відповідальності; зведення в культ безцільного існування. З цього логічно випливає висновок про необхідність цілеспрямованої і твердої критики культури «фаустівської цивілізації» як головної мети соціального протесту. Ч. Рейч прагнув зробити контркультуру привабливою для широких мас, насамперед для «середнього класу», трактуючи її як частину сучасної культури. На його думку, контркультура формується в процесі переходу спочатку окремих індивідів, а потім і всього суспільства від відсталої, буржуазної «свідомості 2» до «свідомості 3», яка виникає в результаті добровільного прийняття широкими масами норм «гуманістичної етики» і нового світогляду, відмінного від світогляду людини епохи модерну, який ґрунтується на уявленнях про світ, людину і її призначення, вироблених Ф. Беконом, І. Ньютоном і Р. Декартом. «Свідомість 3» відрізняється від інших посиланням не тільки на раціональні, а й на ірраціональні засоби освоєння об’єктивної реальності, на використання інтуїції, містичного одкровення як способів пізнання. Контркультурна «свідомість 3» виникає, за Рейчем, у результаті «відключення» «свідомості людини маси», штучного стимулювання і розвитку уяви, фантазії за допомогою наркотичних засобів, розширення меж релігійного і містичного досвідів. Отже, засобом створення контркультури є різні способи т. зв. невербальної комунікації, до яких Рейч зараховує колективне споживання наркотиків, групові медитації, виконання певного роду танців та пісень (наприклад, кришнаїтських мантр), заняття йогою, східними єдиноборствами, окультними науками, спіритизмом тощо. Контркультурна моральна свідомість заперечує принцип особистої відповідальності людини за свою долю, необхідність трудової діяльності як джерела особистого добробуту, принцип автономної і суверенної особистості (тобто типові принципи, що є основою буржуазного індивідуалізму); доходить до проголошення «класової боротьби проти Его», до твердження, що Я — це останній бастіон індивідуалізму, який повинен бути зруйнований тими, хто не вважає сучасне капіталістичне суспільство зразком соціальної системи. Вищим критерієм моральності є суб’єктивні відчуття індивіда, що сповідує неприкритий, рафінований гедонізм, пошуки насолоди і задоволення. Контркультурна етика зводить принцип бездіяльності в ранг культу, розглядаючи медитацію, занурення в стан нірвани як головний шлях до самовдосконалення. З погляду контркультурної естетичної свідомості світ позбавлений упорядкованості і будується на принципі дисгармонії, у ньому діють стихійні, темні сили. Звідси випливає основний постулат контркультурної естетики — дисгармонія реального світу повинна виражатися в дисгармонії художнього твору. Цим пояснюється потяг прихильників контркультури до атональної музики, «театру абсурду», безпредметного живопису, літературних творів як художньо неоформленого потоку свідомості. Для естетичної свідомості базовою категорією контркультурної орієнтації є категорія «потворне». Адепти контркультури спираються не на науку, а на магію, окультизм, містичне осяяння, що, на їхню думку, допомагає перебороти опір «речі в собі», осягти її сховану сутність.
Контркультуру відрізняє від інших соціокультурних феноменів і те, що, по-перше, вона є по суті артефактом, створеним соціальними спільнотами, які перебувають у стані конфлікту із суспільством, а по-друге, вона не висуває власного культуроутворюючого принципу, її призначення — заперечення існуючої культури. Контркультура є антиподом не тільки буржуазної культури, а й будь-якої культури взагалі, якщо під останньою розуміти «поле свободи особи», сферу реалізації родової сутності людини як мислячої і діючої істоти, що постійно виходить за межі власного існування. Оскільки контркультура позбавлена ознаки загальнозначущості, вона не може виконувати роль культури всього суспільства загалом і реалізується тільки в протиставленні культурі соціальної системи.