Конфлікт правовий. Що таке конфлікт правовий?
Конфлікт правовий — 1) протиборство суб’єктів права з протилежним і несумісним розумінням та діями стосовно принципів і норм права, які мають на меті зміну свого статусу та юридичного стану; 2) протиборство двох або кількох суб’єктів, зумовлене несумісністю їх інтересів, потреб тощо, певним чином пов’язане з правовими відносинами сторін, їх юридично значущими діями чи станом, яке здійснюється в межах певної процедури (юридичний конфлікт). Правовий конфлікт та кризові ситуації правової сфери є природними компонентами соціальної реальності, тому вони стали об’єктом вивчення соціальних наук, передусім правової конфліктології. Правовий конфлікт є різновидом конфлікту соціального і відтворює всі його основні ознаки з особливостями, притаманними правовій сфері. Логічною основою правового конфлікту є чітка і переконлива аргументація, а розв’язання, як правило, — формалізоване і санкціоноване волею держави або принципами і нормами міжнародного права (у міжнародно-правових чи міждержавних конфліктах). Соціологічний дискурс цікавить аналіз правового конфлікту, його різновидів, природи, джерел і механізмів розвитку, шляхів вирішення, попередження і прогнозування можливостей виникнення нових конфліктних ситуацій у сферах права (нормотворчості, правозастосування, правовідносин). Правова конфліктологія розробляє проблематику соціальних чинників, що зумовлюють конфлікти юридичної галузі, досліджує соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку правового конфлікту, його суб’єктивну компоненту, кваліфікує суб’єктів-учасників, що відіграють певні ролі в конфлікті, визначає специфіку розвитку конфліктної динаміки у цій сфері та відтворює різноманітні версії закінчення (припинення) соціально-правових конфліктів. Одним з перших в історії вітчизняної науки проблему правового конфлікту дослідив філософ і теоретик права І. Ільїн; у його розумінні це — конфлікт між природним і позитивним правом, між «сурогатом» природного права і об’єктивно значущою ідеєю права. Позиція І. Ільїна стосовно характеру «боротьби за право» є принципово значущою і означає, що було б досить зверхньо сприймати таку боротьбу лише як насильницьке усунення старого правопорядку, адже наявне правопорушення може бути не порушенням «права взагалі», а тільки ігноруванням (скасуванням) позитивного права заради права природного. Ці дії можуть набути характеру, який не руйнує правопорядок, а вдосконалює життя в праві та за правом. Таким чином, за І. Ільїним, правовий конфлікт є конфліктом між об’єктивною і суб’єктивною складовими права. Така інтерпретація може бути методологічним підґрунтям конфліктологічних та ін. досліджень правової реальності. Розуміння природи правового конфлікту вимагає з’ясування сутності конфліктного правовідношення. Соціологія конфлікту і правова конфліктологія наполягають на необхідності розмежування понять «правовий» і «юридичний» конфлікт. Категорія «правовий» за обсягом ширша, ніж поняття «юридичний», тому будь-яке юридичне явище (норма, факт, конфлікт) є правовим, але не кожний правовий феномен — юридичним. Юридичний конфлікт — основний, проте не єдиний вид правового конфлікту, адже юридичні принципи і норми, на підґрунті яких він виникає, не вичерпують усієї сукупності формальних і неформальних правових норм, що діють у конкретному суспільстві. Природа юридичного конфлікту специфічно виявляється у можливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, а відтак, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а в ході юридичної практики, через реальний зв’язок із діючими державно-правовими структурами та механізмами; щоб конфлікт набув юридичного значення, в його проблемі (привід, причина, об’єкт, суб’єкти) мають простежуватися не тільки наявні правовідносини, правові аспекти, притаманні сторонам конфлікту або їх взаємодії загалом, а й повинні бути застосовані легальні юридичні, зокрема процесуальні, механізми вирішення суперечки. Юридичний конфлікт визначають також як протиборство суб’єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Предмет і об’єкт юридичного конфлікту, його суб’єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки повинні мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, має розв’язуватися шляхом юридичної процедури. Доцільно розширити сутнісну інтерпретацію К. п. певним динамічним (тобто процесуальним) аспектом. Адже юридичний компонент може не спостерігатися на початку (чи у процесі) конфлікту і виявитися лише на завершальному етапі, коли суперечка вирішується у правовий спосіб, що тягне за собою юридичні наслідки. Неюридичний за походженням правовий конфлікт перетворюється на юридичний за наслідками; крім того, неюридичний за формою конфлікт у деяких випадках з ініціативи третіх осіб або одного з опонентів може трансформуватися у правовий, юридичний (наприклад, коли одна із сторін, що конфліктують, звертається з позовом до суду чи до адміністративної інстанції).
Перетворення неюридичного конфлікту на правовий, юридичний є процесом інституціоналізації конфліктних відносин, приведення їх у стан, що передбачає лише правовий спосіб їх тлумачення, кваліфікації та подолання. Відповідно, правовий конфлікт можна трактувати і як форму перебігу й розв’язання деяких суперечок у галузі економіки і політики, науки і культури, у сімейних стосунках і підприємницькій діяльності, що мають соціально-правовий характер. Серцевиною правового конфлікту є принципи і норми права, а його предметом — протилежне їх тлумачення, застосування, використання (тобто ставлення до них), що передбачає і відповідну правову поведінку. Правовий конфлікт не обов’язково пов’язувати виключно з порушенням встановленого державою правопорядку, оскільки є норми юридичні, встановлені державою і фіксовані в законі, та норми звичаєві або норми природного права, які склалися в ході суспільно-історичної практики та не санкціоновані владою офіційно. Отже правовий конфлікт є природним елементом процесу функціонування і модернізації правової системи та суспільства в цілому.