Криза сім’ї. Що таке криза сім’ї?
Криза сім’ї — стан сім’ї як соціального інституту, який характеризується обмеженнями або неможливістю виконання своїх головних функцій: економічної, репродуктивної, виховної і соціально-статусної; послабленням або втратою функціональних зв’язків сім’ї і суспільства. Оптимальне функціонування сім’ї або її криза, тобто дисфункційність щодо суспільних вимог, визначається теорією соціальних інститутів і детермінується такими критеріями: ефективність інституту сім’ї як підсистеми суспільства, ступінь виконання функціональних детермінант сім’ї, привабливість інституціональних ролей для індивідів та впливу сім’ї на інші інститути суспільства, ефективність її зв’язків із соціальним оточенням. Спеціалізація інститутів на виконанні певних функцій формується історично, і саме сім’я, як осередок демографічного процесу відповідальна за зміну поколінь і відтворення населення. Виникнення і функціонування таких соціальних інститутів, як охорона здоров’я, освіта, виховання, оздоровлення і відпочинок, соціальний захист тощо, спрямовані на створення відповідних умов життя поколінь, але не забезпечують їх ефективної зміни, трансформації якості населення. Модернізація суспільного життя, індустріалізація й урбанізація на тлі роз’єднання сім’ї та праці, залучення усіх членів сім’ї у найману працю за індивідуальну заробітну платню, перехоплення сімейних функцій соціальними інститутами призвели до того, що з середини ХХ ст. у розвинутих країнах сім’я почала перетворюватися на споживчий осередок, який втратив соціальні стимули до шлюбу і народження дітей. Поступово зникає вплив сім’ї як автономного інституту у взаємовідносинах з державою, вона перетворилася на клієнта соціальних послуг; втрачає привабливість сімейний спосіб життя, зростає престиж професійної кар’єри, жінки залучаються до економічної діяльності тощо. Реформи, що проводили в Україні протягом 90-х ХХ ст., негативно позначилися на соціально-економічному і виховному потенціалі української родини, поглибили процеси кризи сім’ї Найпроблемнішими деформаціями і структурними зрушеннями були такі: зниження показників шлюбності і підвищення розлученості; збільшення середнього віку взяття шлюбу; поширення консенсуальних шлюбів і дошлюбних зв’язків тощо; припинення довгострокових шлюбів внаслідок розлучення і овдовіння; ослаблення компенсаторної ролі повторних шлюбів; поширення безшлюбного материнства, дефіциту чоловічого виховання дітей та ін. Труднощі перехідного періоду зумовили зниження народження дітей в сім’ях, поширення малодітності та однодітності; тенденцію до збільшення частки неповних сімей (як правило, матері і дітей), підвищеної розлученості і безшлюбного материнства; стійку наявність частки сімей (порівняно з високоурбанізованими країнами світу), у складі яких перебувають батьки, подружжя або інші родичі (як наслідок міцних родинних стосунків, властивих ментальності українського населення); поширення безшлюбної самотності, підвищення частки одинаків тощо. Протягом 1991—2003 кількість народжених в Україні зменшилась від 630,8 до 408,6 тис., в т. ч. від 419,2 до 266,4 тис. — у містах та від 211,6 до 142,2 тис. — у селах. Про кризу сім’ї свідчить і рівень матеріального становища сімей. В Україні частка витрат на харчування становить понад 2/3 сукупного доходу для переважної більшості сімей, що сигналізує про неблагополуччя у сфері матеріального забезпечення. Такі сім’ї не можуть задовольнити решту потреб: відпочинок, оздоровлення, лікування тощо.
Зниження матеріального добробуту населення зумовлює зростання кількості соціально неспроможних сімей, рівня правопорушень серед неповнолітніх, безпритульність та бездоглядність дітей. В Україні фактором протидії кризи сім’ї є національно-стійкі традиції, за якими офіційно оформлені шлюби переважають, а рівень показників шлюбності (навіть за умов їх зниження) дещо вищий порівняно з європейськими країнами. Основними запобіжними напрямами протидії проявам кризи сім’ї є збереження та оновлення сімейних традицій як надбання українського народу, а також поліпшення умов життя населення, соціально-економічного статусу молоді, оскільки зниження шлюбності і підвищення розлученості свідчать не про відмирання шлюбу та сім’ї як суспільних інститутів, а про несприятливу загальну ситуацію в Україні,