Культура. Що таке культура?
Культура (лат. сulturа — виховання, освіта, розвиток, шанування) — сукупність штучних порядків та об’єктів, створених людьми в доповнення до природних; надбіологічна сфера людської життєдіяльності (праця, поведінка і спілкування), завдяки якій забезпечується відтворення і зміна соціального життя у всіх його основних проявах. Поняття «культура» розвивалося історично, спочатку означало культивування, вирощування чого-небудь. Поступово зміст терміна розширився. Давні елліни поняття «культура» ототожнювали з «пайдейєю» — вихованістю, освіченістю, які відрізняли їх від «варварів». У давньоримську епоху зародилося, а за середньовіччя поширилося розуміння К. як особистої досконалості, усунення гріха, наближення до божественного задуму. Філософи Відродження розглядали культуру як засіб формування ідеальної універсальної особистості — всебічно освіченої, вихованої відповідно до гуманістичних цінностей, яка сприятиме розвитку наук, мистецтва і зміцненню держави. Починаючи з другої половини XVIII ст., термін «культура» широко використовують у європейській науковій думці. Культуру розглядають як найважливіший аспект життя суспільства, пов’язаний зі способом людської діяльності, що відрізняє людське буття від тваринного існування. У межах цього дискурсу виникли різні підходи до розроблення проблематики культури, яку трактують як: процес розвитку людського розуму, що протистоїть примітивності первісного людства (французькі просвітники); історичний розвиток людської духовності — еволюцію моральної, естетичної, релігійної, філософської, наукової, правової і політичної свідомості, — що забезпечує прогрес людства (німецький класичний ідеалізм — Е. Кант, Й.-Г. Фіхте, Ф.-В. Шеллінг, Г.-В.-Ф. Гегель; німецький романтизм — Ф. Шиллер, Ф. Шлегель; німецьке просвітництво — Г.-Е. Лессінг, Й.-Г. Гердер). Наступне покоління авторів акцентувало на особливостях К. у різних типах суспільства і розглядало різні К. як автономні системи цінностей та ідей, що визначають тип соціальної організації (неокантіанство — Г. Ріккерт, Е. Кассірер, М. Вебер), цю лінію продовжили М. Данилевський, П. Сорокін, А.-Дж. Тойнбі, О. Шпенглер). Розуміння культури було розширене шляхом залучення до неї багатства матеріальної культури, етнічних звичаїв, розмаїття мов і символічних систем. Наприкінці XIX — у першій половині XX ст. при вивченні проблематики культури стали активно використовуватися досягнення антропології, етнології, теорії систем, семіотики і теорії інформації. Отже, в історичному розвитку поняття «культура» була внутрішня логіка. Еволюція теоретичних поглядів йшла від ототожнення культури з усім, що створено людиною, до аналізу людської діяльності, завдяки якій створюється надприродна сфера людського буття, штучне на противагу природному. Названі школи й концепції умовно можна віднести до класичної моделі культури, основою якої є принципи гуманізму, раціональності, історизму. Класичне визначення описує культуру як стандарт інтелектуальної та духовної досконалості. Ця модель переважно ідеалістична, оскільки культуру трактують виключно як духовне утворення. Теоретична недосконалість класичної моделі культури, відсутність наукової об’єктивності в її дослідженні призвели до виникнення інших її моделей. На початку ХХ ст. теоретично оформилась модерністська модель (ідейним джерелом були погляди А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, Е. Гуссерля, К.-Г. Юнга, М. Хайдеггера, Ж.-П. Сартра, А. Камю та ін.). Культуру визначають як повсякденну реальність, що має латентний зміст; її елементи взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення. Світ виявляється найчастіше жорстоким і абсурдним, людина — самотньою, приреченою, а навколишні обставини — ворожими, безглуздими. Мистецтво модернізму, прагнучи перебороти канонізовані форми й стилі, відкриває й розробляє нові: «потік свідомості», колаж, асоціативний монтаж. Постмодерністську модель культури конституюють наприкінці 60-х і в 70-ті XX ст. роботи Ж.-Ф. Ліотара, Ж. Бодрійара, Ж. Дерріди, Р. Рорті та ін. Критичне ставлення до можливості перетворення світу супроводжувалося відмовою від спроб його систематизації. Постмодерністи зазнали розчарування в ідеалах і цінностях Відродження й Просвітництва. Аналіз сутності підходів до культури дає змогу виділити взаємопов’язані сторони її змісту як соціального явища. Визначення культури як сфери, засобу і результату людської життєдіяльності підкреслює сутнісну особливість культури: вона завжди є продуктом активної творчої діяльності людини, що перетворює природу на сферу реалізації її здібностей і задумів. Відповідно у загальному значенні культуру можна трактувати як сукупність усього, що створене зусиллями людини. З цієї точки зору культура становить діалектичну єдність двох процесів: опредмечення (творення нових культурних цінностей) і розпредмечення (засвоєння культурної спадщини, спільного культурно-історичного досвіду). Культура як соціальний інститут визначає цінності і норми поведінки людей у конкретній системі суспільних відносин, забезпечує регулювання цих відносин у суспільстві, його стабільність і задовольняє духовні потреби, що пов’язані зі споживанням і освоєнням певних культурно-символічних кодів (цінностей, норм, звичаїв, традицій, способів життя), є способом соціалізації людини. Культура як духовний вимір будь-якої діяльності тісно пов’язана з волею людини, звільняє її від шаблонів, стереотипів, надає діяльності вільного самовираження, творчості, виховує відповідальність, здатність до внутрішнього морального обмеження. Виокремлюють загальні ознаки культури, за допомогою яких можна з’ясувати її сутність: передається за допомогою навчання, комунікації; відображає час, змінюється і розвивається, тобто є історичною; стає підставою для формування особистих і колективних ідентичностей, надає відчуття належності до більш широких спільнот; культура — це штучно створене людьми (за допомогою мови, мислення, символічних значень) середовище існування. Отже, культура, пронизуючи всі ланки суспільства як соціальної системи, виступає одночасно як середовище, засіб і результат життєдіяльності соціальних суб’єктів, окремих особистостей, певних соціальних груп і спільнот, окремих суспільств чи навіть людства загалом. Оскільки людська життєдіяльність розгортається переважно в матеріальній та духовній сферах, виокремлюють відповідні сфери культури: до матеріальної культури зараховують усі створені людьми фізичні об’єкти, а духовна культура є часткою загальної системи культури, яка містить духовну діяльність і її продукти (сферу свідомості, філософію, релігію, науку, мистецтво, літературу, міфологію та ін.).
Складовою духовної культури є світ ціннісного знання (система цінностей, норм, звичаїв, традицій), що дає змогу людині орієнтуватися в суспільстві, вибудовувати свої відносини з іншими людьми. Духовна культура характеризує внутрішнє багатство людини, а метою духовного життя є формування гармонійно розвиненої особистості, за якого культура виступає як каталізатор індивідуальності. До духовної культури належить і сфера творчості, завдяки якій виникають будь-які зміни в культурі. Творчість пов’язана з продукуванням інновацій, що порушують традицію, обмежують у традиційних культур, але схвалюють у сучасній культурі розвинутих країн. Для буття культури і суспільства однаково важливі обидва процеси — традиція та інновація. Новаторство збагачує існуючу матеріальну і духовну культуру, відкидає архаїчне, віджите, однак культура розвивається, якщо використовує досвід попередніх поколінь, зберігає історичну спадкоємність, традиції. Отже, традиції забезпечують стійкість матеріальної та духовної культур, а новаторство є джерелом її розвитку. Культура характеризується як системний комплекс, притаманний будь-якому сталому співтовариству людей, комплекс специфічних і більш-менш нормованих способів та форм соціальної інтеграції, організації, регуляції, пізнання, комунікації, оцінювання і самоідентифікації, образних рефлексій та інтерпретацій, механізмів соціалізації особистості. Цей комплекс здатний до соціального та історичного самовідтворення, адаптивної мінливості, прогресивного саморозвитку; емпірично він опредмечується в штучному середовищі (створеному людьми), яке складається з матеріальних об’єктів, символічних продуктів (знань, ідей, мов), технологій здійснення цілеспрямованої і соціально нормованої діяльності та критеріїв її оцінювання (ціннісних орієнтацій); це — сукупність «соціальних конвенцій», виражених у вербальних і невербальних «текстах», акумулюючих соціальний досвід суспільства.