Легенди і перекази. Український фольклор. Конспекти лекцій
Значний масив народної прози становить фольклорна документалістика: легенди, перекази та оповідання, які тривалий час були основним засобом передачі життєвих та історичних знань. Термін «переказ» має народне походження (від слова «переказувати»), «легенда» — книжне поняття. У давнину легендами називали писемні твори з релігійними сюжетами, написи на монетах, картках чи фортечних брамах.
Легенда (лат. legenda — те, що має бути прочитане) — народне оповідання про життя певної особи чи незвичайну подію, оповите казковістю та фантастичністю.
За тематикою легенди поділяють на міфологічні, апокрифічні, історико-героїчні, топонімічні та ін.
Міфологічні легенди пояснюють походження Землі, людей, тварин. У них розповідається про чудодійні перетворення людини на звірів, птахів, рослини тощо, а також про незвичайних міфічних істот: русалок, водяників, перелесників, чортів, відьом та ін. Явища та предмети наділено в них людськими якостями: вмінням говорити, здатністю переживати, любити добро і ненавидіти зло («Роса», «Україна»).
Апокрифічні легенди з народної точки зору пояснювали біблійні та євангельські історії: народження Ісуса Христа, подробиці з життя Богородиці тощо.
В історико-героїчних легендах ідеться про героїв, котрі боролися проти турецько-татарських, шляхетсько-польських загарбників: «Хмельницький і Барабаш», «Козацький полковник Нестор Морозенко», «Кармалюк і староста» тощо.
Топонімічні легенди розповідають про походження назв міст, сіл, урочищ, річок, інших географічних об’єктів: «Про урочище в Звенигороді», «Як виникли Карпати», «Село Тухля» та ін.
За жанровими ознаками народні перекази досить близькі до легенд, однак відрізняються від них більшою достовірністю і документальністю змісту, відсутністю фантастичних елементів і гіперболізації подій, образів. Тривалий час передаючись із уст в уста, оповиваючись фантастикою, деякі з них стали легендами.
Переказ — усне народне оповідання про визначні події минулого, засноване на достовірних фактах.
Перекази охоплюють майже всі сфери життя людини, що зумовлює розмаїття їх тем, сюжетів, образів. Вони розповідають про історичні факти з життя народу («Кармелюк», «Хмельницький у Запорозькій Січі», «Семен Палій») і видатних людей («Як Шевченко царя всієї Росії обвів круг пальця», «Останній великан і малий Франко», «Юрій Федькович і бойко з Тухлі»), пояснюють назви місцевих реалій («Чортория», «Урочище Розора», «Шаповалів яр»).
Легенди і перекази ніколи не втрачали генетичного зв’язку з казкою. Однак вони мають і свою специфіку. Герої цих творів — богатирі, велетні, козаки-характерники, наділені народом великим зростом, небаченою силою, гострим розумом. Казкові персонажі ведуть боротьбу з міфічними, фантастичними істотами: Зміями, Песиголовцями, чортами; герої легенд і переказів — з реальними історичними ворогами української землі: печенігами, половцями, татарами, турками, польською шляхтою. У центрі казки, як правило, кілька подій, що динамічно змінюють одна одну. Легенда чи переказ — переважно розповідь про одну важливу сторінку з життя народу.
Історичні легенди і перекази не є фотографічною ілюстрацією минувшини. Втілена у них історія народу далеко не в усьому тотожна справжньому перебігу подій. Однак, попри суб’єктивні оцінки й окремі неточності, їх можна вважати своєрідною пам’яттю нації. Вони — благодатний матеріал для митців слова. Про це нагадують поеми «Тарасова ніч», «Іван Підкова», «Гайдамаки», «Іржавець», «Чернець» Т. Шевченка, історичний роман «Чорна рада» П. Куліша, поема «Віщий Олег» С. Руданського, драматична поема «Сон князя Святослава», повісті «Петрії і Довбущуки» і «Захар Беркут» І. Франка, однойменні твори «Євшан-зілля» М. Вороного і Л. Мосендза, поема «Печенізька облога Києва» Олександра Олеся, прозові твори С. Васильченка, М. Хвильового, В. Підмогильного, М. Стельмаха тощо. До легендарних мотивів та образів зверталися П. Загребельний, Р. Іваничук, І. Калинець, В. Симоненко, Ліна Костенко та ін.
Легенди і перекази досліджували активніше, ніж інші уснопоетичні народні твори. Перші зразки неказкової прози є в найдавніших літописах київської доби, окремі з них наявні в записах І. Галятовського. Систематично осмислювати фольклорну документалістику почали тільки в ХІХ ст. — праці М. Костомарова («Предания первоначальной русской летописи в соображениях с русскими народными преданиями в песнях, сказках и обычаях», 1871), В. Милорадовича («Заметки о малорусской демонологии», 1899; «Малорусские народные поверья и рассказы о Пятнице», 1902), М. Драгоманова («Малорусские народные предания и рассказы», 1876), І. Нечуя-Левицького («Світогляд українського народу», 1876), В. Гнатюка («Галицько-руські народні легенди, зібрав Володимир Гнатюк», 1902—1903; «Народні оповідання про опришків», 1910). І. Франко залишив унікальне п’ятитомне видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896—1910). У ХХ ст. з’явилися дослідження В. Бойка, М. Грицая, О. Дея, Г. Сухобрус, В. Тищенка та ін.
Легенди і перекази. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій