Липинський В’ячеслав Казимирович
Липинський В’ячеслав Казимирович (1882—1931) — український історик, соціолог, політичний мислитель і громадський діяч. Навчався в Ягеллонському і Женевському університетах. З 1900 займався активною громадською діяльністю, представляючи «українців польської культури», з 1908 друкувався в українській та польській пресі. Липинський дотримувався думки, що метою українського руху має бути побудова незалежної суверенної держави, на відміну від інших тогочасних національних діячів, що переважно підтримували федералістичні ідеї (М. Драгоманов та В. Антонович, М. Грушевський, В. Винниченко та ін.). Після революції 1917 організував об’єднання консервативних хліборобів — Українську партію хліборобів-демократів, виступав за українізацію війська, але не був підтриманий Центральною Радою. Під час Гетьманату П. Скоропадського Липинський став послом України у Відні (до літа 1919), а потім залишився в еміграції в Австрії. У 1920 вийшла його фундаментальна історична праця «Україна на переломі», де він сформулював принципи державницького підходу до інтерпретації українського історичного процесу, альтернативного народницькому. Ця робота була обґрунтуванням ідеології його політичного проекту — Українського союзу хліборобів-державників (УСХД, з 1920), організації гетьмансько-консервативної еміграції, створеної з метою здобуття незалежності та побудови в Україні гетьманської держави на чолі з родом Скоропадських. Протягом 20-х ХХ ст. Липинський розробив ідеологію українського консерватизму, принципи якої викладені у трактаті «Листи до братів-хліборобів: про ідею і організацію українського монархізму» (1919—26). Після конфлікту Липинського з гетьманом П. Скоропадським, який був «персоніфікатором» ідеї українського монархізму, він вийшов з УСХД і створив Братство українських класократів, монархістів-гетьманців, невеличку організацію, яка розпалася після його смерті. Соціологія Л. ґрунтується на ранніх теоріях соціального конфлікту (К. Маркс, Л. Гумплович, Г. Ратценгофер, Ф. Оппенгеймер), теорії критики раціонального мислення (З. Фройд, М. Вебер), теорії еліти В. Парето, Г. Моски та Р. Міхельса. Суспільство, за Липинським, складається з класів, які органічно утворюються для виконання суспільних потреб у матеріальному виробництві, — хлібороби, робітники, інтелігенція (відірвана від участі у виробництві ідейно творча група). Кожний клас має свої інтереси і прагнення до влади. Диференціацію класів за роллю у розподілі матеріальних благ Липинський заперечував, виходячи з пріоритету національного солідаризму перед соціальним визволенням. Класова боротьба є шкідливою для суспільства. Рушійною силою у розвитку суспільства є еліта («аристократія», «провідна верства»), яка організовує у політичних конструкціях і проектах ірраціональні стихійні прагнення народу і формується з огляду на професійні і ціннісні критерії. Утворена елітою держава стримує індивідуалістичні та ірраціональні тенденції, консолідуючи з «етнографічної маси» націю. За теорією класів держави Липинського, передбачається класократично-монархічний устрій суспільства, за якого в інституті монархії (гетьманату) втілюються традиційні цінності, родова харизма. Липинський був прихильником конституційної, «законом обмеженої та законом обмежуючої» монархії. Політичні партії і буржуазний парламентаризм Липинський піддавав нищівній критиці. Також він критикував тенденції до інтернаціоналізації світової економіки за панування демократії, вважаючи, що відбувається всесвітня боротьба «закону землі» і «закону капіталу».
Соціальні орієнтації Липинського на хліборобську верству зумовлювали неприйняття ним модернізаційних змін. Липинський ототожнював поняття нації і держави, фіксуючи їх тісний взаємозв’язок, проте вважав, що утворення держави передує утворенню нації, що обумовлювало стійкий «державницький» характер його ідеології. Велике значення в політичній концепції Липинського мали поняття «території», «землі» як більш фундаментальні для утворення нації, ніж етнічна належність населення. Липинського можна вважати фундатором концепції політичної, громадянської нації, на противагу етноцентризму попередньої доби в українській політичній думці.