Література Великої Британії ХХ ст.
В історії англійської літератури першої половини ХХ ст. дослідники виокремлюють кілька періодів, з них два — найголовніші: Едвардианську епоху кризи (перша третина ХХ ст.) і добу оновлення 30—40-х років. Принаймні перший том трилогії К. Блума «Література й культура сучасної Британії» охоплює проміжок часу з 1900 по 1929 рік; у другому томі висвітлюються особливості розвитку художньої літератури й культури Великої Британії з 1930 по 1955 рік.
Особливістю перших тридцяти років ХХ ст. в житті Великої Британії був стрімкий рух із вікторіанської епохи в сучасність. Хоча цей процес мав перманентний характер, однак зміни в політиці, філософії, науці, суспільному житті були очевидними. Завдяки промисловій революції Британія домінувала в світовій економіці. Внаслідок колонізаторської політики одна четверта частина земної кулі залишалась під британським прапором. Лондон визнавали світовою політичною та фінансовою столицею уряди найбагатших і найрозвинутіших країн усіх континентів. Упродовж першої третини ХХ ст. Велика Британія була найурбанізованішою державою: чверть населення проживала в містах. Тим не менше традиційна промисловість перебувала в занепаді. Анархізм Едвардианської епохи загрожував перерости в більшовизм. Уряд вживав усіх зусиль, щоб запобігти цьому. Все це відбувалося на фоні таких явищ, як свобода думки, вегетаріанство, вільне кохання, виникнення модернізму. В англійській мові навіть з’явилося слово «bolshy».
Для англійської літератури перша третина ХХ ст. стала золотою добою, що акумулювала одночасно кризу і розквіт, ренесанс і декаданс. Важливе місце в художньому письменстві того часу належало темі Першої світової війни, названої англійцями «Великою війною». Кривава сутичка в центрі Європи забрала життя майже однієї десятої частини населення Великої Британії віком від двадцяти до сорока п’яти років. Про війну та її наслідки писали поети, прозаїки та драматурги різних поколінь і різних естетичних уподобань: Т. С. Еліот, Дж. Голсуорсі, Вірджинія Вулф, Дж. Б. Шоу. Трагедію «втраченого покоління» реалістично відтворив Р. Олдінгтон у романі «Смерть героя» (1929). На основі спогадів про війну Ф. М. Форд написав тетралогію «Парад завершено» (1928). Учасниками війни була ціла плеяда молодих поетів: Р. Брук, З. Сассун, В. Оуен та інші. Їх почали називати «окопними поетами», а вірші — «окопною лірикою».
Дж. Б. Шоу, Дж. Голсуорсі та Г. Веллс опинилися в центрі інтелектуальних суперечок: Дж. Б. Шоу викликав інтерес публіки своїми естетичними позиціями; Дж. Голсуорсі — контрастністю світоглядних переконань; Г. Веллс — «невтішними» прогнозами щодо майбутнього людства. Вони були майже ровесниками і, взаємодоповнюючи творчість один одного, репрезентували весь спектр проблем тогочасного літературного процесу у Великій Британії.
Дебати з приводу п’єс засновника англійської соціальної драми Дж. Б. Шоу виявляють прикметну особливість цього періоду як епохи зміни цінностей і невизначеності. Погляди Шоу, виражені в типовій для нього парадоксальній манері, ідентифікували конфлікт між гуманістичними ідеалами і реальністю буржуазного світу, водночас перебували в конфлікті з мораллю середнього класу британців. Ранні його п’єси «Майор Барбара» та «Візок з яблуками» більше годилися для читання, ніж для постановки на сцені, оскільки в них головне — дискусії, а не сценічні ефекти. Його найкраща п’єса «Пігмаліон» (1914) демонструє те, що вікторіанська епоха — уже минувшина, нездатна витримати розвитку нових суспільних і політичних сил, що визначають життєздатну форму майбутнього.
У міжвоєнні десятиріччя чималий успіх мала драматургічна творчість С. Моема, зокрема його п’єси «Дім і краса», «Коло». У своїй іронічній манері він розкривав нове розуміння інституту шлюбу, новий соціальний тип «дружини».
Вагомий внесок у розвиток драми, театру зробили також Г. В. Баркер, Д. Г. Лоуренс, Ш. О’Кейсі та ін. Письменників старшого покоління — Дж. Б. Шоу, Дж. Голсуорсі, Г. Веллса об’єднувала стурбованість політичними та соціальними питаннями доби, критика вікторіанської епохи. Ця критика мала сатиричний характер, що відповідало духу і спрямуванню англійської літератури й особливо яскраво було втілено в жанрі сатиричного роману.
Аналізу витоків «форсайтизму» як соціальної хвороби нації (на прикладі доль трьох поколінь буржуазної сім’ї Форсайтів, з 1886 до 1926) присвятив свою творчість Дж. Голсуорсі. Його роман-епопея «Сага про Форсайтів» (1906—1928) складається з двох трилогій: перша — «Сага про Форсайтів» охоплює романи «Власник» (1906); «У петлі» (1920); «Здається в найми» (1921), а також дві інтерлюдії —«Останнє літо Форсайта» (1918) та «Пробудження» (1920). Друга трилогія — «Сучасна комедія» — складається з романів «Біла мавпа» (1924); «Срібна ложка» (1926); «Лебедина пісня» (1928), а також двох інтерлюдій — «Ідилія» та «Зустрічі» (обидві — 1927). Цей монументальний твір є підсумком роздумів письменника над суттю вікторіанства та соціальної психології. Він пильно стежив за сучасним йому буржуазним суспільством і діагностував його духовну хворобу як форсайтизм — надто розвинуте почуття приватної власності, яке не просто визначає суть життєдіяльності Англії, а й уособлює наслідки надмірно розвинутих індивідуалізму та егоїзму, протиставлених усьому світові.
Духовна атмосфера післявоєнного десятиріччя в Англії була б неповно окресленою без сатиричного роману О. Хакслі «Жовтий Кром» (1921). Написаний він з натури — реальної дійсності: прототипом хазяйки будинку Жовтий Кром була відома леді Оттолайн Моррелл. Роман змальовує сатиричну портретну галерею диваків-інтелектуалів, які збираються в будинку і демонструють свою дивакуватість. Вони більше схожі на тварин, іноді навіть вимерлих (Скоуген нагадує птахоящура). Хакслі пародіює в сатиричних образах відомих співвітчизників, які з високих трибун ведуть філософські диспути, що насправді є пустопорожніми й банальними.
«Чудовий новий світ» — це роман-попередження О. Хакслі, картина світу, врятованого від смерті фізичної, однак мертвого духовно, перевтіленого в квазімодель тоталітарної, фашистської держави. «Усі щасливі, усі отримують те, чого хочуть, і ніхто ніколи не хоче того, чого він не може отримати» — ось головний принцип фізичного існування громадян держави, що уособлює «прекрасний новий світ». Його представники створюються штучно, людина запрограмована, як будь-який інший механізм.
Морально-естетичні пошуки О. Хакслі в період написання цього твору були обумовлені його песимістичним поглядом на можливість пізнання об’єктивного світу. Оскільки Хакслі заперечує можливість досягнення в реальній дійсності високого духовного ідеалу, він зосереджується на виокремленій ним системі цінностей. У своєму творі проголошує домінанту загальносуспільного над приватним і необхідність чіткого кастового поділу суспільства, а також селекційний добір, знищення тих, хто заважає побудові такого «ідеального» суспільства.
Кардинальні зміни в суспільно-політичному становищі Великої Британії напередодні, під час та після Другої світової війни — втрата колоній, охолодження стосунків із СРСР, переоцінка цінностей у свідомості пересічних громадян — вплинули на проблематику англійської літератури 30—40-х років ХХ ст. У мистецтві загалом та в художньому письменстві зокрема відбуваються пошуки нових засобів відтворення дійсності. Письменники старшого й молодшого поколінь прагнуть до збагачення й оновлення літератури. Особливо сміливими в своєму новаторстві були експерименти модерністів Дж. Джойса, Вірджинії Вулф, Т. С. Еліота, Д. Г. Лоуренса та ін. У своїй сукупності їх твори відображають атмосферу доби і основні тенденції розвитку літературного процесу у Великій Британії впродовж 1900—1940 рр.
Кардинальні зміни в суспільно-політичному житті Великої Британії після Другої світової війни — втрата колишньої могутності внаслідок краху колоніальної імперії, загострення кризи суспільної свідомості —вплинули і на проблематику англійської літератури. Після того як здобули незалежність Індія (1947), Бірма і Цейлон (1948), колишні колонії на Близькому Сході та в Африці, у володінні Британії залишилося кілька віддалених острівних територій. Велику Британську імперію замінила Співдружність націй, до якої вступили звільнені колонії. Суецька криза 1956 р., яка була наслідком загострення суперечностей у межах Співдружності націй, підтвердила зникнення з карти світу Британської імперії як політичної системи.
Однією з найпомітніших постатей післявоєнної англійської літератури стає Г. Грін, журналіст, драматург, автор гостросюжетних політичних детективів і соціально-філософських романів, хоч межа між творами цих жанрів почасти ледь вловима. Його романи, побудовані здебільшого на конкретному історичному матеріалі, викривають американський мілітаризм («Тихий американець», 1955, присвячений показу воєнних подій у В’єтнамі; у романі «Ціною втрати» (1961) дія відбувається в одному з лепрозоріїв Конго). Гуманістичне світосприйняття визначає тональність і зміст його романів «Почесний консул» (1973), «Людський фактор» (1978) та ін.
У 50-ті рр. ХХ ст. в англійській літературі пролунала потужна критика духовної обмеженості середнього класу в творах «сердитих молодих людей» (перші романи К. Еміса, Дж. Вейна, Дж. Брейна, драми Дж. Осборна). Незадоволений своїм життям середній клас, однак, не був наділений певною системою моральних цінностей, а тому «сердитий» новий герой всупереч загальноприйнятій моралі успіху рухається не вгору, а вниз, руйнує викривальним сміхом і непристойними жартами добропорядність «вершків суспільства».
Важлива роль в естетичних пошуках літератури Великої Британії належить жанрові філософського роману та роману-притчі, ідентифікованого творчою практикою В. Голдінга, К. Вілсона, Айріс Мердок, Дж. Фаулза. Сатиричні традиції класичного англійського реалізму продовжує М. Спарк. Психологічна і філософська проза письменників, що дебютували в 60-ті роки (П. Рід, М. Дреббл, С. Хілл), попри певні ідейно-художні суперечності, розкриває широкі можливості реалістичного методу.
У 60—70-ті роки ХХ ст. помітним явищем в англійській літературі став робітничий роман А. Сіллітоу, С. Барстоу, С. Чапліна, Д. Сторі, Р. Вільямса. Злободенна соціально-політична проблематика романів Дж. Олдріджа і Н. Льюїса, антиколоніальних романів Б. Девідсона, Д. Стюарта та інших вела до усвідомлення закономірності справедливої боротьби народів за свободу і незалежність.
Кращі п’єси Дж. Осборна, Ш. Ділені, Р. Болта, Г. Пінтера, Тома Стоппарда свідчать про відродження суспільного значення англійського театру. Необхідність художнього осмислення суперечностей епохи зумовила зрушення в розвиткові британської поезії другої половини ХХ ст. Серед непересічних авторів, які вбачали у «поетичній революції» не тільки експериментаторство в царині форми, а й пошуки відтворення нових пластів швидкоплинного життя в адекватних йому художніх образах, — Р. Грейвс, Д. Томас, Т. Х’юз.
Упродовж останніх десятиріч ХХ ст. в літературі Великої Британії формується напрям, що отримав назву постмодернізму. Стосовно часу його зародження дослідники висловлюють різні думки: одні вбачають його витоки в «Поминках за Фіннеганом» Дж. Джойса, інші називають 50-ті роки, а перші його вияви пов’язують з оприлюдненням роману Дж. Фаулза «Подруга французького лейтенанта» (1969). Постмодернізм як літературний напрям, що передає відчуття «духу епохи» другої половини і кінця ХХ ст., найпослідовніше втілено в творчості П. Акройда, Дж. Барнса, Д. Лоджа та ін. Його поетику («постмодерністський код»), деякі прийоми втілення реалій дійсності в художніх образах часто використовують Р. Дал, Г. Свіфт, М. Еміс.