Лі Бо (справжнє ім’я — Лі Тайбо; 701—762) — китайський поет, новатор у галузі віршування.
Автор циклу віршів «Стародавнє», прозового твору «Весняний букет у персиковому садку». Мандрівник і самітник Лі Бо звеличував у своїх віршах хоробрих мандрівників, захищав знедолених і відчував себе переможцем, який не знає перешкод. Ніколи не ремствував на долю. Залишив по собі дев’ятсот віршів.
Батько Лі Бо (китайською «біла слива») був багатим купцем, який дав своєму синові гарну освіту і прищепив йому смак до незалежності. Кажуть, що малий Лі Бо змалечку вивчав каліграфію і вже у п’ять років умів чітко і твердо виводити складні ієрогліфи. У 18 років юнак зачитувався «ці шу» — книгами про незвичайне, мріяв стати ченцем-відлюдником. Однак через рік він приєднується до «женьсе» — народних лицарів, які досконало володіють мечем, грабують багатих і допомагають бідним. У 21 рік відбувається ще один стрімкий поворот у його долі — разом із друзями він піднімається високо в гори й живе в Бамбуковому гаю разом з учителем-наставником. Щоб відчути себе «сянь» — відлюдником, який іде шляхом просвітлення, шукаючи «секрет молодості й краси», треба було зміцнити свій дух, тобто активно зайнятися самовихованням. Пройшовши повний курс спілкування з наставником, двадцятип’ятирічний Лі Бо вирушає у піші мандри країною, які тривали 16 років. Лі Бо радо вітають в усіх провінціях, його творами захоплюються як вершинами досконалості і серед простого люду, і в палацах, він може годинами вести філософські бесіди, використовуючи свої знання конфуціанства і даосизму. Чутка про поета-філософа, який уміє насолоджуватися життям і втілює несказанне у довершених поетичних рядках, долинула й до імператорського палацу. Лі Бо запрошують туди на аудієнцію. Він демонструє глибоку обізнаність у мовах і філософії, за що імператор без іспитів присвоює йому звання академіка й на знак своєї ласки дарує йому найвищі відзнаки (синій атласний халат, пояс із золотими підвісками та мішечок для пензлика із вишитою золотою рибкою).
Поета оточують шаною і почестями: найкращі скакуни, найвишуканіший посуд, найдосвідченіші кухарі з імператорського палацу до його послуг. А Лі Бо поводиться не просто незалежно: він зухвало й відверто не цінує такого ставлення до себе, звичайного смертного, не виказує ані вдячності, ані смирення. Під тиском обуреного двору через два роки імператор змушений розлучитися з улюбленим поетом. Лі Бо знову вирушає в мандри. Потім у нього будуть інші владні покровителі, з політичною діяльністю яких у життя Лі Бо входять проблеми. Його очікує заслання як державного злочинця (він був радником опального коронного принца, який підняв заколот проти батька), позбавлення «тіні, імені» й «оголошення нічим», на знак найвищої ганьби з нього прилюдно знімуть шапку і взуття. І знову мандри, зустрічі з людьми, і, звичайно ж, вірші, оди. За жодних обставин поет не втрачає стану просвітленості і спокою у душі. Навіть його смерть оповита легендами. Одні кажуть, що він потонув, намагаючись пройти по місячній доріжці на озері, інші — прагнучи спіймати відображення місяця у воді, а треті твердили, що бачили, як, прийшовши по нього, місячною доріжкою на озеро спустився одноріг. Літературна спадщина поета — це вірші, ритмічна проза, в яких поет розвивав теми вільної праці, краси природи рідної землі. Поет оспівує дружбу, вино, світила, квіти. Лі Бо удосконалює класичний зразок китайської лірики тематичним розмаїттям та елементами народної мови. Вірші відзначаються простотою й ясністю, через це вони не одержали визнання при дворі імператора. їх вважали «чудернацькими». Та й самого поета мали за дивака. Дехто вважав, що Лі Бо не вистачає освіти, щоб висловлюватись більш піднесено. Та насправді це не відповідало істині. Лі Бо був новатором у царині класичної поезії. Він сміливо порушив класичні канони віршування, що викликало обурення з боку класиків тогочасної китайської літератури. Проте, поет був переконаний у своєму безсмерті.