Микола Гоголь. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії
Творчість М. В. Гоголя — одна із найзагадковіших і найнезбагненніших сторінок в історії літератури. Традиційне прочитання «Ревізора» і «Мертвих душ» як сатирично-викривальних творів звужувало й спотворювало справжній задум автора. Довгий час залишалося в тіні гротескно-фантастичне начало гоголівської поетики, історико-культурні джерела світовідчуття письменника, його філософський універсалізм, болісні пошуки ідеалу, у зв’язку із чим загальна картина художнього світу Гоголя була неповною. Більш глибокі пласти цього світу стали відкриватися лише протягом останніх десятиліть, завдяки чому Гоголь зайняв чільне місце поряд із найбільш визначними митцями світового рівня.
Микола Васильович Гоголь народився 20 березня 1809 року в селі Великі Сорочинці Миргородського повіту Полтавської губернії. Батьки Гоголя вважалися поміщиками середньої руки: у них було більше ніж 1000 десятин землі і близько 400 кріпаків. Василь Опанасович та Марія Іванівна виховували шістьох дітей, але другий син Іван рано помер. Батько Гоголя був людиною товариською, відкритою, любив гумор, жарти. Василь Опанасович володів прекрасним даром оповідача і навіть писав комічні п’єси, які йшли в любительських постановках. Він був старшим за свою дружину на 26 років і помер в 1825 році, коли Микола навчався в шостому класі гімназії. Гоголь рано став найстаршим і єдиним чоловіком у сім’ї, він опікувався своїми сестрами, турбувався про їхнє виховання та освіту. Мати Гоголя — молода красуня (вона одружилася, щойно їй виповнилося п’ятнадцять, а Миколку народила у вісімнадцять років) — була швидше як старша його сестра, аніж мати.
Побачивши її 1840 року, письменник С. Т. Аксаков згадував: «Це була добра, ніжна, любляча істота, з яскравим естетичним чуттям та легким відтінком найсмиреннішого гумору. Вона була така моложава, така приваблива, що її однозначно можна було назвати тільки старшою сестрою Гоголя».
Сина свого Марія Іванівна обожнювала, у провінційній наївності приписуючи йому не тільки більшість прочитаних нею сучасних романів, але й різноманітні винаходи — паровози, пароплави та інші новинки. «Вона могла відлетіти у мріях так далеко, що дістати її звідти й навернути до свідомого сприйняття світу здатен був лише син».
Дитячі роки Гоголь провів у Василівці, маєтку батьків, а в 1818 році вступив до Полтавського повітового училища. Через три роки він уже навчається в Гімназії вищих наук у Ніжині — навчальному закладі, що поєднував у собі, як ліцей Царського Села, середню та вищу освіту. У гімназії виявилася пристрасть Гоголя до читання і схильність до писання творів. Він писав героїчні поеми і сатиричні повісті, жартівливі пісні й романтичні балади. Із цих творів майже нічого до нас не дійшло. У студентських любительських спектаклях Гоголь виявив себе як надзвичайно талановитий актор, граючи комічні ролі літніх чоловіків та жінок (наприклад, неперевершеним він був у ролі пані Простакової із комедії Фонвізіна «Недоросток»). Пізніше навіть найвідоміші актори, слухаючи читання Гоголем його творів, визнавали, що на сцені він став би недосяжним для усіх відомих театральних знаменитостей. (Микола Гоголь. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
Політичні події не обминали студентів Ніжинської гімназії: недалеко від цього міста розігрувався останній і найтрагічніший акт повстання декабристів — виступ Чернігівського полку під керівництвом С. Муравйова-Апостола. Чутки про повстання полку наповнювали всю Україну. Реакція, що настала після придушення повстання і коронації Миколи І, боляче вдарила по Ніжинській гімназії: після інквізиторського слідства були звільнені кращі педагоги, зокрема викладач курсу природного права професор М. Г. Білоусов, до якого Гоголь відчував особливу прихильність. На слідстві Микола дав свідчення на користь Білоусова і зберіг добру згадку про вчителя протягом усього життя.
1928 року Гоголь закінчив Ніжинську гімназію вищих наук і, сповнений надій, вирушив до Петербурга. Він хотів боротися зі злом і сподівався стати опорою правосуддя на юридичній ниві: «Я перебирав подумки всі положення, всі посади в державі й зупинився на одній. На юстиції. Я бачив, що тут роботи буде найбільше, що тут тільки я зможу бути благодіянням, тут тільки буду справді корисний для людства. Неправосуддя — одне з найбільших у світі нещасть — найбільше розривало моє серце» (з листа двоюрідному дядькові П. П. Косяровському від 3 жовтня 1827 року).
У мріях юнак бачив себе державним мужем, який приносить користь своїй батьківщині. Була у нього ще одна таємна надія — він віз щойно закінчену романтичну поему «Ганц Кюхельгартен» і тішив себе мріями про швидку літературну славу.
Петербург подіяв на нього, немов холодний душ: на службу йому вдалося влаштуватися найдрібнішим канцелярським чиновником, і то з великими труднощами. Служба, підлабузництво чиновників перед начальством, їхня грубість із відвідувачами, хабарі й плітки швидко обридли Гоголю. Він змінив кілька місць роботи і незабаром залишився без неї і без грошей. Весною 1829 року на останні кошти він надрукував поему, ефект від якої був убивчим для молодого автора: журнали висміяли незрілий твір, а читачі не захотіли його купувати. Гоголь у відчаї сам скупив усі нерозпродані екземпляри «Ганца Кюхельгартена» і знищив їх. Великі надії перейшли у крайній песимізм. Гоголь у відчаї вирішив покинути батьківщину і сів на корабель, що відпливав до Німеччини. Проте, зійшовши на чужий берег, він зрозумів, що грошей для подорожі у нього немає, і вимушений був незабаром знову повернутися до Петербурга. Почалися нові спроби знайти роботу. У 1830-1831 роках він служить в одному зі столичних департаментів — спочатку писарем, потім помічником столоначальника, підробляє приватними уроками, а з березня 1831 року стає викладачем історії в Патріотичному інституті. Перебування в канцеляріях викликало у Гоголя глибоке розчарування в «службі державній», проте забезпечило багатим матеріалом для майбутніх творів. (Микола Гоголь. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
У цей складний для себе час Гоголь напружено працює як письменник. Він зрозумів, що література — справа його життя, що він прозаїк, а не поет, і що йому варто відмовитись від проторених літературних шляхів і шукати свою дорогу. Незабаром її було знайдено — Гоголь почав вивчати український фольклор: казки, легенди, історичні пісні і яскравий історичний побут. Світ цей протистояв у його свідомості сірому чиновницькому Петербургу, в якому, як він писав матері, «ніякий дух не зблискує в народі, все службовці та посадовці, всі говорять про свої департаменти й колегії, все пригнічене, все загрузло в ледачих, нікчемних трудах, в яких безплідно витрачається життя». У листах до рідних Гоголь просить присилати йому описи звичаїв, костюмів, записувати казки й перекази: «величезна кількість носиться серед простого народу повір’їв, страшних легенд, переказів, різних анекдотів тощо… Все це буде для мене надзвичайно цікавим».
Поворотним моментом у долі Гоголя стало його знайомство з Пушкіним у травні 1831 року. Пушкін підтримав письменника-початківця і зіграв величезну роль у спрямуванні його творчих шукань.
У 1831-1832 роках Гоголь опублікував два томи повістей під загальною назвою «Вечори на хуторі поблизу Диканьки». Це були твори письменника-романтика, переконаного в тому, що «життя наше — вічний розлад мрії з дійсністю». Чиновницький світ Петербурга був для Гоголя огидним і страшним. Письменник поринув у казковий світ української старовини, фантастики національних легенд і героїзму народних переказів. У його повістях — то смішних, то ліричних, то страшних — діють веселі, гарні й сильні люди, які сміливо долають перепони заради кохання, свободи і батьківщини. Вони відкрито вступають в боротьбу зі злом, що представлене в образах нечистої сили — чортів і відьом, інколи потворних, але частіше смішних, та іноземних загарбників, що прагнуть відняти козацьку волю. Це світ абсолютного достатку, природного і людського, світ неймовірної краси й барвистості, енергії й винахідливості. Життя українського села зображується як утілення ідеалу краси, добра, гармонії, що закарбувався в поетичній свідомості народу, в його казках, переказах і легендах. Національний характер постає у своїй незмінно прекрасній, ідеальній сутності. Гоголь зображує не повсякденне, трудове народне життя, а його святкову небуденну грань, відбирає ті події та ситуації, в яких народ є колективом, де розкривається весь його духовно-моральний потенціал. «Українське народносвяткове і ярмаркове життя, добре знайоме Гоголю, внутрішньо організує більшість оповідань у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки»: «Сорочинський ярмарок», «Травневу ніч», «Ніч перед Різдвом», «Вечір напередодні Івана Купала». Тематика самого свята й привільно-весела святкова атмосфера визначають сюжет, образи і тон цих оповідань. Свято, пов’язані з ним повір’я, особлива атмосфера свободи й веселощів виводять життя з його звичайного русла і роблять неможливе можливим».
Гоголівський ярмарок «весь ніби вийшов із надзвичайної української приказки: «У ярмарку нічого поганого немає — все хороше»»**. Ніч перед Різдвом — зеніт веселощів і розваг Диканьки, коли всі елементи світу зливаються в дивну утопічну цілісність, коли виявляється можливою дружна весела співпраця людей і демонів, природи й цивілізації, Диканьки й Петербурга. Диканька раптом виходить за свої полтавські межі й перетворюється на столицю нового, щасливого й легкого, вічно квітучого світу. Цей світ зображений автором досить достовірно, в найдрібніших побутових деталях, так що романтичний ідеал виявляється нібито вкоріненим у реальність.
Повісті збірника об’єднані образом оповідача. Як переконує читачів автор, ці казки й бувальщини розповідали довгими вечорами на українському хуторі бувалі казкарі, які пам’ятали старі часи, а переказав їх пасічник — Рудий Панько. Його іменем Гоголь підписав передмову, йому ж приписав і авторство всього збірника. У світі гри й казки автор — не молодий літератор і нездара-чиновник, який кляне Петербург, де вимушений жити,— а колись рудий, а тепер сивий дід, веселий і лукавий, майстер вигадки, залюблений у старовину. А читачі — зовсім не читачі, а слухачі, які зібралися літньої ночі біля багаття і, сидячи на призьбі, то завмирають від страху, то покотом лягають від реготу. Автор блискуче змалював старого пасічника словесними засобами — тільки шляхом відтворення його власної мови, чудово передаючи при цьому не лише мовлення, але й хід думок оповідача.
У зображеному Гоголем світі чудеса відбуваються природно, як у казці, вони нікого не дивують. Представники нечистої сили не небезпечні для людей, а часто навіть приходять їм на допомогу. Коваль ловить чорта за хвіст і, осідлавши його, летить прямо до Петербурга, щоб дістати у самої цариці черевички для своєї примхливої коханої. Русалка допомагає веселому парубку Левку добитися у батька дозволу на шлюб за те, що хлопець допомагає визначити в юрбі русалок її згубницю-відьму. Сміливий і п’яний козак, потрапивши на шабаш відьом, обіграє в карти чортів. Однак є у збірці й страшні оповідання. У них розповідається, як жадоба грошей губить людину, примушуючи її продати душу чортові, скріпивши союз із ним кров’ю невинного немовляти; розповідається про найстрашніші гріхи, яким немає спокути,— зраду, братовбивство. Світ поетичної мрії, вибудуваний автором, фантастичний і героїчний. Проте і в ньому є протиріччя: розірвання природних і родинних зв’язків, руйнація людяності й простоти. Гоголівська фантастика спиралась на народну демонологію і відображувала народні уявлення про добро і зло. У повістях «Вечір напередодні Івана Купала» і «Страшна помста» представлений страшний, темний бік життя, те, що чуже людській природі, що руйнує в людині людину.
До багатьох епізодів повістей дослідники встановили ряд фольклорних паралелей. Наприклад, до фольклорних уявлень сягає зображення русальних ігор; чорта, який украв місяць; відьми, що знімає зорі; польоти крізь димар тощо. Історія чудесної мандрівки Вакули до Петербурга й назад має аналогії в усній народній традиції і в житійній літературі (політ Іоанна Новгородського верхи на чорті в Єрусалим). Однак, характеризуючи особливості творчого методу Гоголя у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», К. Гуковський справедливо відзначив, що письменник «у своєму прагненні спертися на фольклор» орієнтується «не тільки, а інколи і не стільки на окремі образи фольклору, скільки на … тип свідомості, виражений у ньому. Це ж утворює і саму ідейну сутність «Вечорів…», втілення не індивідуальної, а колективної мрії та норми, етичної й естетичної».
«Вечори на хуторі поблизу Диканьки» сподобалися читачам. Пушкін відгукнувся на них у пресі з великою теплотою, відзначивши світлий, радісний характер цієї казкової оповіді про «плем’я співоче й танцююче». З цього часу ім’я Гоголя стає відомим. (Микола Гоголь. Життєвий і творчий шлях. Сторінками біографії)
У 1834 році Миколі виповнилося 25 років. Він був людиною слабкою здоров’ям, дуже нервовою і вразливою. Зустрічаючи співчуття, дружню увагу, потрапивши у щире веселе оточення, Гоголь спалахував, сипав невичерпними жартами, веселими фантазіями й розіграшами. Він швидко помічав смішне, умів і любив розважати своїх друзів. Володіючи талантом імпровізатора й імітатора, легко вигадував комічні сцени і пози, розігруючи їх із талантом справжнього актора. Ніхто краще Гоголя не читав його творів: це були справжні міні-спектаклі, з перевтіленням, зміною ролей, різними голосами. Гоголь дуже любив веселі обмани, розігруючи своїх друзів і близьких із рідкісною винахідливістю та почуттям гумору. Так, восени 1839 року, перебуваючи в Москві, він писав матері листи нібито з Італії: «Я живу в Трієсті, де почав морські ванни», і артистично підробляв на листі італійські печатки. Іншого разу він пообіцяв друзям прочитати після вечері нову сцену із комедії, але, коли читання мало б початися, він зробив невдоволений вираз обличчя і почав голосно гикати, а потім став лаяти вечерю: «їси, їси, просто чорт знає що їси!» Господиня почервоніла й була доведена до сліз, гості засоромились, а Гоголь спокійнісінько продовжував гикати і лаятися. Проте незабаром з’ясувалося, що все це входило до тієї комічної сцени, яку він написав і обіцяв прочитати, а замість цього, без попередження і не дивлячись у папірець, розіграв її перед збентеженими гістьми (за спогадами І. І. Панаева).
Проте варто було Гоголю зіштовхнутися з недоброзичливістю, насмішкою чи просто байдужістю, він відразу ж замикався в собі, занепадав духом, ставав мовчазним і підозріливим. У такому стані він підозрював у себе різноманітні хвороби, звинувачував друзів у нещирості, погано зносив холод, не любив Петербурга, який навівав на нього тугу. Спекотне сонце, безхмарне синє небо, яскраві фарби півдня оживляли його. Барвистий український ярмарок з його життєрадісним гамором, ошатними сільськими дівчатами й розбишаками-козаками або вигляд римської вулиці з загорнутими у барвисте дрантя жебраками, що відпочивають у затінку древніх руїн, народні веселощі карнавалів вливали в нього бадьорість і життя.
1834 рік Гоголь зустрів у стані душевного підйому. Він повірив у себе як письменника, відчув, що його чекає велике майбутнє. Напередодні нового 1834 року Гоголь записав у чорновому зошиті: «Яке ж ти будеш, моє майбутнє? Чи блискуче, чи широке, чи скипиш великими для мене подвигами, чи… О будь блискучим, будь діяльним, відданим праці й спокою! Що ж ти так стоїш переді мною, 1834 рік?.. Таємничий нез’ясований 1834 рік! Де означу я тебе великими працями? Серед цієї купи нагромаджених один на один будинків, гамірних вулиць, що киплять меркантильністю, цієї потворної купи мод, парадів, чиновників, диких північних ночей, блиску й низької безбарвності? Чи в моєму прекрасному, древньому, обітованому Києві, увінчаному багатоплідними садами, оперезаному моїм південним прекрасним, дивовижним небом, захопливими ночами?..»
Гоголь сповнений творчих задумів та енергії. У 1835 році він майже одночасно випускає два збірники: «Миргород», що має підзаголовок «Повісті, що продовжують «Вечори на хуторі поблизу Диканьки»», і «Арабески», повісті, об’єднані темою Петербурга. У цих збірках автор прагнув показати не лише святкову, поетичну сторону світу: за пристойними й звичними зовнішніми формами життя він бачив зло, несправедливість і страждання й відчував себе людиною, що повинна відкрити очі своїм сучасникам. Страждаючи від загостреного почуття відповідальності, дуже гостро відчуваючи значущість письменницької місії, Гоголь то відчував приступи гордості від величі покладеного на нього завдання, то з жахом усвідомлював усю непосильність покладеної ним на себе праці — показати Росії її саму як у дзеркалі, викликати в неї сльози жаху й каяття, спрямувати її на шлях виправлення. У ці хвилини він страждав і засмучувався. Бажаючи розпалити серця своїх читачів, він буквально спалював себе, свої нерви й мозок, реалізуючи стару істину, що смолоскипи, які освітлюють народ, запалюються від багать мучеників.
Ставлячи собі за мету здивувати читача, вивести його зі стану байдужості, передати йому свій біль, Гоголь не міг обмежитися простим «змальовуванням» з натури, нехай навіть правдивим. Він загострював, перебільшував, створював фантастичні, гротескні образи.
Це була реалістична фантастика, що зривала маски з життя, щоб показати читачеві його сутність.
У збірку «Арабески» Гоголь включив повісті «Невський проспект», «Записки божевільного», «Портрет» — об’єднані петербурзькою темою. Згодом автор приєднав до цього циклу «Ніс» і «Шинель». Критика назвала твори «петербурзькими повістями», хоча в самого автора такої назви не існувало. Повісті об’єднує образ Петербурга — центра всіх протиріч, притаманних сучасній Гоголю Росії. Петербург Гоголя — дивне, примарне, міражне місто. Тут «усе обман, усе мрія, все не те, чим здається». Це місто всесильної бюрократії й бідних чиновників, самовдоволених паскудників і прекраснодушних мрійників. В основі бюрократії лежить перетворення реальності у фікцію й фікції в реальність: життя людей з їхніми людськими почуттями, любов’ю й стражданнями, з погляду бюрократа, менш реальне, ніж канцелярський папір, довідка, документ. Петербург — столиця «паперового царства». Тут чин важливіший, ніж людина, гроші замінюють талант, а службове становище — розум і моральні якості. Чиновник Поприщин, герой «Записок божевільного», закохується в доньку свого начальника, але про весілля не може бути й мови: він — дрібний чиновник, вона — донька генерала. Поприщин втрачає розум і тільки в божевільному маренні починає розуміти, що «нормальний» світ довкола нього заснований на божевіллі, що людина в ньому загубилася серед чинів, орденів і грошового капіталу. Однак людина, її краса, сила, талант — реальні цінності, а чини, ордени, гроші — людські вигадки, і вони не завжди роздаються за заслугами. У повісті «Ніс» від майора Ковальова втікає ніс і, перетворившись на пана, розгулює Невським проспектом. Ковальов зустрічає свій ніс, але з жахом переконується, що в носа вищий чин, ніж у нього самого, хоча й служить він в іншому міністерстві. Отже, за божевільною логікою бюрократії, ніс може існувати сам по собі, а може навіть бути не частиною чиновника, а навпаки: чиновник виконує роль його частини або, принаймні, його підлеглого!
Якщо ж у цей бюрократичний кошмар наяву потрапляє людина зі світу справжніх цінностей, наприклад, художник, Петербург знищує його («Невський проспект»). Підкорившись законам тутешнього життя, художник убиває в собі творця, що призводить, зрештою, до загибелі моральної й фізичної («Портрет»).
Бюрократичному світу Петербурга у свідомості Гоголя протистояла Україна. Однак Україна в «Миргороді» не схожа на поетичну казку «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». Образ України у творах Гоголя тепер роздвоюється: героїчному й поетичному минулому протиставляється незначне й вульгарне сьогодення. Центральною в збірці є повість «Тарас Бульба», зміст якої — героїчна боротьба українських козаків за національну незалежність. Тут образ України пов’язаний не з чарівною казкою, а з героїчним епосом. Запорожці — вільний і гордий народ, степові богатирі. їхнє привільне життя — повна протилежність існуванню мешканців Петербурга. «Держава» запорожців — Запорозька Січ — вільна, життя тут — суцільне свято волі. У цієї «держави» навіть немає постійного місця — стіни будинку, паркани, межі стисли б розмах дикої первісної волі. Тут все життя — це війна або розваги, героїчні битви або танці, «це був якийсь безперервний бенкет, бал, що почався галасливо і втратив кінець свій». Відносини тут між людьми базуються не на користі й егоїзмі, а на законах бойового братерства, «товариства». Тарас, Остап, інші запорожці — герої дум, богатирі. У їхньому зображенні Гоголь використовує прийом гіперболізації. Тарас уособлює собою всю силу, все молодецтво запорозького козацтва, і загибель його — це загибель народного героя, що не зрадив своїм ідеалам. Автор прагнув відбити найбільш типові, глибинні риси народно-героїчного характеру й усієї героїчної історії українського народу. У «Тарасі Бульбі» відтворена концепція історичного твору, викладена Гоголем у статті «Про викладання загальної історії» (1834): «Усе, що є в історії: народи, події,— повинно бути неодмінно живим і ніби стояти перед очима слухачів або читачів, щоб кожний народ, кожна держава зберігали свій світ, свої фарби, щоб народ з усіма своїми подвигами й впливом на світ проносився яскраво, у такому ж точно вигляді й убранні, в якому існував він колись. Для того потрібно зібрати не численні риси, але такі, які б висловлювали багато, риси, найоригінальніші, найрізкіші, які тільки мав зображуваний народ».
Сучасна Гоголю провінція змальовується в «Миргороді» іншими фарбами: це світ вульгарності й дріб’язкового егоїзму. У «Повісті про те, як посварилися Іван Іванович із Іваном Никифоровичем» сюжет розгортається в невеликому містечку Миргороді, головною визначною пам’яткою якого виявляється величезна калюжа на головній площі. Життя людини проходить тут в оточенні речей та в бажанні здобувати нові. Оповідач начебто оцінює все з точки зору героїв: він захоплюється «прекрасною калюжею», бекешею, шароварами, але захоплення його настільки перебільшене, що в читача мимоволі закрадається сумнів, а може, не таке вже й прекрасне все те, що оспівується? Гоголь показує життя людей, обплутаних дріб’язковим, вульгарним егоїзмом. Сварка давніх друзів виникає через те, що кожен хоче володіти річчю, яка сподобалася обом, але насправді не потрібна ні одному, ні другому,— стародавньою рушницею, що давно лежала без ужитку в комірчині Івана Никифоровича. У фіналі повісті дистанція між героями й оповідачем збільшується. Безглуздий позов повністю поглинув героїв, їх остаточно спустошив, і оповідач із гіркотою вигукує: «Нудно на цьому світі, добродії!»
Петербург і Миргород — дві антитези прекрасного, поетичного світу «Вечорів…». Однак Гоголь навіть у Миргородській дійсності шукає прихований потенціал духовності, краси й добра. Автор постійно нагадує читачам, яким може й повинне бути життя. «Миргород» — не тільки глухе провінційне містечко, це «місто світу», причому слово «світ» (мир — рос.) означає тут і «згоду», і «всесвіт», це символічний центр світобудови, де людина особливо відповідальна за своє й загальне життя.
Сатира Гоголя гуманна за своєю природою. Митець був переконаний, що навіть у найстрашніших перекручуваннях своєї сутності людина зберігає в глибині душі хоча б іскорку людського. Це запорука сподівань на можливість відродження. Світ страшний, але людину можна виправити, розбудивши в ній «прекрасну людину», завалену «усіляким багном». Це може зробити сміх. Людина, яка сміється над суспільними вадами, над злом світу й над своїми власними недоліками,— це вже людина, що встала на шлях відродження. Гоголь називав сміх позитивним героєм своєї творчості, «чесною людиною» серед юрби зображених ним виродків і негідників. Тому письменник особливо високо цінував комічні жанри, а на перше місце висував комедію. Він уважав, що театр має величезний суспільний вплив, оскільки, збираючи людей разом, він змушує їх усіх одночасно сміятися або плакати. У світі, де кожна людина сама по собі, де всі егоїсти, театр ніби перетворює людей в одну величезну людину, що сміється або плаче єдиним голосом. Мистецтво, на думку Гоголя,— не порожня забавка, «баєчки», казки, яким зайняті важливими справами люди приділяють годину-іншу для відпочинку. Мистецтво — совість і порятунок людства. А театр — найважливіше з мистецтв. «Баєчки!.. А от протекли століття, міста й народи знеслися й зникли з лиця землі, як дим відлетіло усе, що було, а баєчки живуть і повторюються понині… Баєчки!.. А от стогнуть балкони й поруччя театрів: усе потряслося знизу догори, перетворившись в одне почуття, в одну мить, в одну людину, всі люди зустрілися як брати, в одному душевному порусі, і гримить дружними аплодисментами вдячний гімн тому, кого вже п’ятсот років, як немає на світі… Баєчки!.. Але світ задрімав би без таких баєчок, обміліло б життя, цвіллю й тванню покрилися б душі» («Театральний роз’їзд після подання нової комедії»).
У 1835 році Гоголь написав комедію «Ревізор», що в 1836 році була поставлена на сцені в Петербурзі й Москві. Про виникнення ідеї твору автор пізніше зазначав: «Мій сміх спочатку був добродушним; я зовсім не думав висміювати щось із якою-небудь метою, і мене настільки дивувало, коли чув, що ображаються й навіть гніваються на мене цілі прошарки й класи суспільства, що я нарешті задумався: «Якщо сила сміху така велика, що її бояться, то її не слід витрачати намарно». Я зважився зібрати все погане, що тільки я знав, і одним разом над ним посміятися — от походження «Ревізора»! Це був перший мій твір, задуманий з метою позитивно вплинути на суспільство…» (з листа В. Жуковському від 10 січня 1848 року).
П’єса була задумана не тільки як суспільна сатира, але і як новаторський твір. Гоголь відмовився від обов’язкової для комедій його часу любовної інтриги, доводячи, що комедія «повинна бути дзеркалом суспільного нашого життя» і уникати звичних літературних штампів. Сюжет «Ревізора» Гоголю підказав Пушкін, якого одного разу прийняли в провінційному місті за чиновника, що приїхав із Петербурга для ревізії. Гоголь використав цю анекдотичну подію як ситуацію, типову для бюрократичного світу. У «Ревізорі» не Хлестаков обманює городничого. Обман народжується атмосферою неправди, що породжує принцип ставлення до людей «за чинами». Городничий свято вірить у магічні властивості чина перетворювати дурня в розумного, потвору — у красеня, петербурзький «дріб’язок» — у вельможу. Центральна, головна неправда, на якій побудоване все життя гоголівських чиновників,— це неправда бюрократії з її переконанням, що чин, звання, повноваження, дані владою,— це справжні цінності й сенс життя. Не людина одержує чин, а чин створює людину, не той, хто має переваги, одержує чини, а той, хто має чини, здобуває переваги. Тому для городничого не може виникнути питання, чи схожий тоненький, хвалькуватий і дурнуватий Хлестаков на важливого чиновника з Петербурга? Варто тільки йому уявити, що Хлестаков — ревізор, і він негайно ж бачить у ньому риси державної людини. Цікаво, що Хлестаков магічно змінюється не тільки в очах чиновників, але й у власних очах: в атмосфері загального шанування й трепету він починає поводитися як поважна особа, сам того не зауважуючи, звикає до ролі.
Поєднання гротескної безглуздості й надзвичайної життєвості, які відбуваються на сцені, зробило «Ревізор» видовищем одночасно трагічним і комічним. Згадаймо епізод з унтер-офіцерською вдовою, яку «помилково» висікли різками. Постраждала мусила б викликати співчуття, а її образники — праведний гнів глядачів. Однак унтер-офіцерша вимагає виплатити їй штраф, і тоді образа легко перетвориться на свою протилежність: «Мені від свого щастя нема чого відмовлятися, а гроші б мені тепер дуже пригодилися». Епізод із трагічного перетворюється на комічний, але це той сміх, який автор назве «сміхом крізь сльози»: він гіркий, повний обурення, спрямований не тільки проти конкретних кривдників, але й проти самої унтер-офіцерші, що втратила людську подобу, проти всього світу, де людина припиняє бути людиною.
Місто «Ревізора» для Гоголя — не просто маленьке глухе містечко. Це образ всієї Російської імперії або навіть людства в цілому, «збірний образ міста всієї темної сторони». Поява у фіналі жандарма з повідомленням про приїзд справжнього ревізора символізує кінець колишнього світу, колишнього життя. Гоголь неясно уявляв, яким буде цей кінець, але йому важливо було, щоб глядачі повірили: зло не може залишитися безкарним. Жандарм виступає в комедії як провісник верховних інстанцій у найзагальнішому сенсі. Тому страх, що поєднує всіх персонажів комедії,— це не тільки острах викриття, але й відчуття надзвичайності пережитого моменту, своєї причетності до діяльності вищих сил, що відкрилася раптово.
19 квітня 1836 року у Петербурзі відбулася прем’єра «Ревізора» . У царській ложі сидів Микола І зі спадкоємцем престолу й аплодував. П’єса пройшла з величезним успіхом. Здавалося, що її автор стане на чолі літератури. Бєлінський проголосив кінець пушкінського періоду російської літератури й початок гоголівської. Однак Гоголь раптом залишає Росію і їде за кордон. Його вразило нерозуміння глядачів і критиків: багато хто сприйняв п’єсу або як веселу комедію, фарс чи водевіль, або як пасквіль, наклеп, підрив державної машини. «Все проти мене,— писав Гоголь відомому акторові М. С. Щепкіну 29 квітня 1836 року.— Чиновники літні й поважні кричать, що для мене немає нічого святого… Поліцейські проти мене, купці проти мене, літератори проти мене…» У всякому разі, того негайного виховного впливу, на який сподівався автор, комедія не мала. Згодом Гоголь ще не раз буде подумки повертатися до своєї п’єси, намагаючись пояснити, прокоментувати власний задум. Він напише «Театральний роз’їзд після подання нової комедії», «Розв’язку «Ревізора»», «Попередження для тих, що бажали б зіграти, як треба, «Ревізора»», але жодною постановкою так і не буде задоволений.
Через кілька місяців після свого від’їзду Гоголь довідається про загибель Пушкіна. Вражений, він напише Плетньову з Рима: «Ніякої гіршої звістки не можна було одержати з Росії. Вся насолода мого життя, вся моя найвища насолода зникла разом із ним. Нічого не робив я без його поради. Жоден рядок не писався без того, щоб я не уявляв його перед собою. Що скаже він, що помітить, над чим посміється, чому вимовить нерушиме й вічне схвалення своє,— от що мене тільки турбувало й надихало мої сили».
Гоголь мандрує Європою: Генуя, Флоренція, Рим, Турин, Баден-Баден, Страсбург, Франкфурт-на-Майні, Женева, Мілан, Париж, Марсель,— все це за півтора року. Нарешті, на півроку він осідає в Римі. Гоголь полюбив Рим. Італія нагадувала йому Україну. Він вільно говорив не лише італійською мовою, а й прекрасно володів діалектом римського простолюду. Одягнений як італієць із передмістя, він добре почувався в гамірливій і доброзичливій римській юрбі, тішився, що його не сприймають за іноземця, обідав у дешевих і веселих трактирах, проводив дні в церквах і картинних галереях, серед античних руїн. Усе більше закохуючись у Рим і його древності, Гоголь із ентузіазмом виконував роль чичероне (гіда) для приїжджих російських друзів.
Поступово до Гоголя повертається душевний спокій, і він багато пише. Головна його праця — велика книга «Мертві душі», яку він назвав поемою. Сюжет був подарований Пушкіним і повинен був охопити «всю Русь». Автор сприймав свою працю як «священний заповіт» поета. Митець мав намір поєднати всі головні тенденції своєї творчості: сатиру й гротеск «Петербурзьких повістей» і «Ревізора», широту й поезію «Тараса Бульби», анекдотичний сюжет і епічний пафос. Він сподівався, що його книга відкриє щось істотно важливе для долі країни й народу. У настроях Гоголя підсилюються мотиви обраності, месіанства, передчуття літературного подвигу, що одночасно буде й подвигом патріотичним: «І досі я почуваю, що не земна воля спрямовує шлях мій»; «Клянуся, я зроблю те, чого не робить звичайна людина. Левину силу почуваю в душі своїй…» (з листів 1836 року).
У вересні 1839 року Гоголь ненадовго повертається в Росію. У Москві й Петербурзі він читає друзям перший розділ роману. У травні 1840 року він знову їде до Італії, де завершує перший том «Мертвих душ». У цілому письменник провів за кордоном близько 12 років. Його все частіше охоплював релігійно-містичний настрій. Гоголеві здавалося, що не тільки його літературна праця, але й життєва поведінка, тобто все ним сказане, зроблене й написане, набуває особливого спокутувального й зцілювального значення для суспільства. Тон його листів стає повчальним, часом не допускає заперечень. Він постійно роздає поради й настанови своїм друзям і знайомим і вимагає їх виконання.
Восени 1841 року Гоголь приїжджає до Москви, щоб надрукувати свій твір. Побоюючись заборони публікації поеми, у січні 1842 року він переправляє рукопис із Бєлінським у Петербурзький цензурний комітет. Незважаючи на цензурні складності (треба було змінити назву й переробити «Повість про капітана Копєйкіна»), перша частина роману побачила світ. Про «Мертві душі» заговорили всі читачі Росії. На початку 1843 року виходить перше зібрання творів Гоголя, де вперше опубліковано повість «Шинель», комедії «Одруження» і «Гравці». З 1842 по 1845 рік Гоголь напружено працює над другим томом поеми. Він змушує себе писати, переборюючи душевну втому й творчі сумніви: «Мертві душі» і пишуться, і не пишуться… На заваді цьому часто стає хвороба, а найчастіше я сам… Я йду вперед — іде й твір, я зупинився — не йде і твір» (з листа М. Язикову від 14 липня 1844 року). Гоголь має на увазі не тільки присутність натхнення, але, у першу чергу, власну духовну еволюцію, стан душі, її устремління до істини й Бога. Згадуючи Гоголя 1840-х років, С. Т. Аксаков писав про його «постійне прагнення до поліпшення в собі духовної людини й перевазі релігійного спрямування, яке досягло згодом, на мою думку, такого високого налаштування, що стало несумісним із тілесною оболонкою людини».
Робота над поемою усе більше перетворювалася в процес самобудови й самовдосконалення, а через себе — і всіх оточуючих. Так у роботі над «Мертвими душами» народився задум книги «Обрані місця з листування з друзями», перші статті якої Гоголь став обмірковувати ще в 1844-1845 роках. Душевний стан автора був важким. Йому здавалося, що читачі й критики, як і раніше, не розуміють його. У Росії панувала реакція. Заборонялися поїздки за кордон, лютувала цензура, процвітали доносництво, хабарництво, сваволя, обмежувався доступ молоді до освіти. На Захід насувалася хвиля революцій. Гоголя лякало майбутнє — воно здавалося йому спалахом взаємного знищення людей, охоплених ненавистю один до одного. Гоголь видає «Обрані місця…», намагаючись моральною притчею зупинити всесвітню катастрофу, що насувається. Книга виконувала подвійну функцію: у ній пояснювалося, чому дотепер не написано другого тому, і пропонувалася деяка його компенсація. Гоголь перейшов до прямого, декларативного викладу своїх головних ідей. «Обрані місця…» відбили болісні душевні коливання Гоголя, насамперед, його сумнів у дієвій, повчальній функції художньої літератури. Гоголь готовий був відректися від своїх колишніх творів, оскільки вони, в його очах, не відповідали завданням прямого морального повчання. «У пошуках виходу Гоголь конструює ідеальну програму виконання свого обов’язку перед усіма «станами» і «званнями», від селянина до високих чиновників і царя. Це була утопія, причому з явними критичними тенденціями, однак її консервативна функція полягала в тому, що «ідеальна небесна держава» прив’язувалась до реальних бюрократичних інстанцій царської Росії, які, за Гоголем, повинні були здійснити своє високе призначення».
Вихід «Обраних місць…» спровокував справжню критичну зливу. Книгу привітали в таборі реакції. У прогресивних читачів вона викликала, щонайменше, здивування. Супротивники Гоголя зі зловтіхою писали про його надмірності й претензії, що не виправдалися. Друзі звинувачували письменника в зраді його художньому покликанню. Бєлінський у своєму знаменитому листі до Гоголя від 15 липня 1847 року стверджував, що Росія потребує не моральних або релігійних притч, а елементарної поваги до людини. Головний порушник законів — сам уряд, який не бажає визнавати навіть власні постанови. У Росії існує лише одне право — право влади на безмежну сваволю.
Гоголь був уражений. Він намагався виправдатися, писав, що зробив помилку, надрукувавши цю книгу, що його не зрозуміли, що він постарається уникнути недоліків книги в другому томі «Мертвих душ», який готується до видання.
У січні 1848 року Гоголь вирушив до Єрусалиму. Паломництво до святих місць повинно було допомогти йому «зібрати всі сили на народження творів, які ми плекали»**. У квітні він повернувся до Росії, щоб уже не залишати країну. Однак ним знов опанувала душевна депресія. Гоголеві почало здаватися, що все його життя було помилкою й оманою. Його мучило передчуття близької смерті, він сумнівався у своєму письменницькому таланті й в успіху створеної книги. У ніч із 11 на 12 лютого 1852 року Гоголь спалив дописаний до кінця другий том «Мертвих душ». Існують відомості, що до цього рішення його підштовхнули бесіди із протоієреєм отцем Матвієм (Костянтинівським), людиною незламної віри й красномовним проповідником, що мав на письменника великий вплив.
21 лютого в стані важкого нервового потрясіння й повного фізичного виснаження Гоголь помер. Тисячі людей взяли участь у похоронній процесії. На надгробному пам’ятнику висікли напис: «Гірким словом моїм посміюся» (цитата з книги пророка Ієремії, 20, 8). Згадувати ім’я Гоголя у пресі було заборонено, а Тургенев за короткий некролог був засланий у село.