Міфологія. Український фольклор. Конспекти лекцій
У становленні і розвитку кожного народу, його філософії і культури неминучим був міфологічний період, коли людина починала мислено виокремлювати себе у світі природи, намагалася зрозуміти і осягнути все, що відбувається з нею і довкола неї. Більшість явищ природного світу вона ще не могла пояснити раціонально, тому тлумачила їх на основі вірувань, а вдаючись до магічних дійств, вважала, що впливає на них.
Людина бачила, що у світі людей багато що відбувається майже так, як і в природі: все народжується, росте, розквітає, втрачає силу і помирає.
Погляд на довкілля був всуціль аніматичним — основаним на вірі, що все в природі живе, має силу, яка може за одних обставин прислужитися людині, за інших — спричинити їй зло.
Анімалізм (лат. animatus — уособлений, оживлений) — перенесення психічних властивостей людини на природу, віра в існування абстрактної, безликої сили, яка визначально впливає на життя людей.
Давнім людям здавалося, що повсюдно владарюють у природі живі духи, кожен з яких має свою сферу впливу. Як стверджував І. Огієнко (митрополит Іларіон), перші вірування були натуралістичними — основаними на природі й обставинах життєдіяльності. Людина намагалася всіляко задобрити природні сили, сподіваючись завдяки цьому вберегтися від грізних стихій, здобути бажане для себе. Вона була переконана, що все довкола має душу, розуміє, мислить, бореться за виживання. Звідси — анімізм давніх вірувань.
Анімізм (лат. anima — душа) — віра в існування у тварин, рослин і предметів душі, здатної негативно чи позитивно впливати на природу і людину.
На цій підставі прославляли добрі й світлі сили навколишнього світу, злі й темні намагалися прихилити до себе різними обрядовими і магічними дійствами. У такий спосіб виражали благання доброго врожаю, великого приплоду, здоров’я і добробуту. Прохання і побажання оформляли в словесні формули: замовляння, обрядові пісні, пов’язані з сакральними (релігійними) ритуалами. Із часом обрядовість почала втрачати магічне призначення і все більше набувала розважального характеру.
У княжі часи деяких міфологічних персонажів наділяли новими рисами: давній бог Грому постає воїном Іваном Княжевичем, котрий має велике військо, добре обізнаний з військовою справою, володіє мечем і сагайдаком; богиня Сонце — княгинею-господинею, котра походжає по двору пана-господаря.
Погляд на природу, її предмети, явища як на живі істоти, наділені душею, спричинився до олюднення, ототожнення їх з природою людини. У цьому — джерело антропоморфізму давніх вірувань.
Антропоморфізм (грец. anthrЬpos — людина і morphВ — форма) — наділення предметів і явищ природи, небесних тіл, тварин і міфічних істот зовнішніми ознаками і фізичними властивостями людини.
Людина зауважувала, що природа на зиму вмирає, а весною воскресає для нового життя. Тому смерть сприймала як явище закономірне і звичне, як перехід у світ, у якому людина продовжує існувати у формі духу. Вважалося, що після смерті людина не тільки піклується про свій рід, а й може вчинити помсту живим. Щоб цього не сталося, до покійників виявляли пошану, робили все, щоб не викликати їхнього гніву. Про це свідчать різноманітні поховальні обряди і магічні дії. Культ предків був особливо шанованим, тому в християнізованому вигляді зберігся і донині.
Усі об’єкти навколишнього світу, за уявленнями пращурів, народжуються, живуть (сміються, плачуть, розмовляють, гніваються тощо) і вмирають, як люди. Сонце у міфі постає як прекрасна панна в золотих шатах, Місяць — гарний парубок, що хоче з нею одружитися. А коли їхня перша весна минає, Місяць закохується в Зорю. Розгнівана панна Сонце розрубує своїм золотим мечем Місяць навпіл. Відтоді він стає щербатим. Так уява давньої людини пояснювала зміну фаз нічного світила.
Таємничий акт розмноження теж мав особливе пояснення: Громовик пробиває своєю вогняною стрілою-блискавкою богиню Хмару, запліднює її, і вона проливається на землю благодатною зливою. Напоєна живлющою вологою Земля родить хліб. У цьому полягає антропоморфний світогляд давньої людини.
Ці світоглядні елементи (анімалізм, анімізм, антропоморфізм) сформували основу давніх вірувань і пов’язаних з ними культових ритуалів, магічних дійств. З них проростала українська міфологія, в якій дослідники знаходять індоєвропейські, праслов’янські, загальнослов’янські та інші сліди, що було спричинено особливостями історичного розвитку народу, міграційними процесами в місцях його розселення.
Цілісного ієрархічного пантеону (сукупності богів певного культу) українська міфологія, очевидно, не мала. Немає підстав однозначно стверджувати, що серед міфологічних божеств був верховний бог, хоча І. Огієнко вважав, що цю роль у певний час відігравав Сварог. Принаймні висновок про це можна зробити на основі вивчення писемних джерел.
Головними антропоморфними божествами ранньої доби Київської держави вважали Перуна — хліборобського бога дощу, блискавки і грому та Велеса (Волоса) — бога скотарства. З розвитком державного ладу, побуту Перун постав як бог війни, покровитель князя і його дружини (зображали його з мечем, луком і стрілами), Велес — бог достатку й торгівлі. Статус богів з плином часу змінювався.
Після прийняття християнства язичництво перестало фігурувати як самостійна міфологічна система. Християнство затято боролося із залишками давніх вірувань, називаючи їх «диявольським» і «нечистим» світом. Давні свята календарного циклу стали пов’язувати з християнськими. Символіку язичницьких божеств поглинули образи християнського пантеону: богиню Дану — свята Параскева, Перуна — святий Ілля, Велеса — святий Влас, Дажбога — архангел Гавриїл. Давні словесні формули поступово переплелися з текстами церковних молитов і такими дійшли до сучасності (наприклад, замовляння, колядки, щедрівки, веснянки тощо). Найтривалішим виявився культ Рода і Рожаниць, назви яких учені виводять з латинського раriо — родити. З ними в українській мові пов’язані слова «рід», «рідний», «родити», «родич», «природа», староукраїнське «родник» (джерело) та ін. Елементи вірувань у Рода і Рожаниць вплинули на народні уявлення про смерть і померлих, потойбічний світ, а нині мають відгомін в обрядах народин, одруження тощо.
Значно стійкішою виявилася нижча міфологія (демонологія).
Демонологія (грец. daimЬn — божество, дух і logos — слово, вчення) — віровчення про злих духів (демонів), що виникло на основі первісної віри у надприродні сили.
Серед демонологічних постатей — домовики (домашні духи); польовики, лісовики, водяники, мавки, русалки, інші духи природи; мерці, упирі, вовкулаки, відьми та ін. «Християнство в надприродні сили внесло певну систему, — зазначав митрополит Іларіон. — Із бігом часу на чолі всіх злих сил став чорт, що тепер став зватися дияволом, сатаною чи демоном, і йому помалу підпорядковувалися всі інші сили: володарі хатні й природи та шкідники життя — усі вони стали зватися бісами, і всі вони за християнства перейшли в силу злу, нечисту».
Українські міфи не зафіксовані цілісно, як грецькі чи індійські. Елементи міфологічних уявлень, сюжетні мотиви ритуальних дійств частково збереглися у писемних пам’ятках давньої доби, фольклорних творах: колядках, щедрівках, веснянках, русальних та купальських піснях, замовляннях тощо. Деякі з них дотепер живуть у свідомості і звичаях українців.
Наукові студії з української міфології розпочалися в другій половині ХІХ — на початку ХХ ст., коли науковці нагромадили значний емпіричний матеріал, що спонукало до його систематизації й осмислення. З’явилися фундаментальні праці Є. Анічкова, Д. Антоновича, Г. Булашева, Хв. Вовка, В. Гнатюка, М. Драгоманова, П. Єфименка, П. Житецького, М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича, В. Милорадовича, І. Нечуя-Левицького, О. Потебні, І. Срезневського, М. Сумцова, І. Франка і багатьох інших.
У радянський час дослідження української міфології були спорадичними, що диктувалося пануванням тотального матеріалізму, праці В. Гнатюка, М. Маркевича, В. Милорадовича припадали архівним пилом. Тільки нещодавно вітчизняні вчені отримали доступ до спадщини навмисно «забутих» дослідників і напрацювань науковців української діаспори: І. Огієнка, О. Кульчицького, І. Мірчука, С. Килимника, М. Шлемкевича, Д. Чижевського та ін. У пострадянський період до питань міфологічно-релігійних уявлень і вірувань наших предків зверталися вітчизняні науковці: Г. Лозко, М. Попович, О. Знойко, В. Давидюк, В. Скуратівський та ін.
Засвоєння професійною літературою давньої української міфології зафіксовано вже в пам’ятках, створених в епоху Київської Русі. У літературі нової доби її елементи, мотиви, образи широко представлені у творах І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Л. Боровиковського, М. Маркевича, Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Коцюбинського, І. Франка, Лесі Українки. У ХХ ст. зацікавленість письменників давніми віруваннями, традиціями та обрядами тільки зросла, що засвідчують твори П. Тичини, М. Рильського, Б.-І. Антонича, Є. Маланюка, О. Лятуринської, Н. Лівицької-Холодної, В. Свідзинського, П. Загребельного, І. Калинця та ін.
Міфологія. Український фольклор. Конспекти лекцій
Повернутися на сторінку Український фольклор. Конспекти лекцій